Розділ 23. Руслана ч.2

Сама того не розуміючи, я дійшла до маленького кафе, на території лікарні. За вікном побачила чудову картину, як Данило підняв Олесю над морозилкою, щоб вона могла обрати морозиво. В мене знову покотились сльози. Того ранку, коли я прокинулась в квартирі Данила, я думала це кінець. Та виявилось, що це був тільки початок чогось нового і світлого. Я вирішила не повідомляти їм, що я тут і просто спостерігала далі, як вони комунікують. Олеся нарешті обрала шоколадний ріжок собі і мені, Данило ж обрав пломбір. Далі вони замовили каву і Олеся щось сказала цьому чоловікові, на що він засміявся. Я відчула, як мене охопила заздрість до цієї дівчинки, але це не було в поганому сенсі. Просто зараз вона може сміятись, бавитись, проводити час з нами - абсолютно чужими для неї людьми, які готові любити її всім своїм серцем.

        Двері кафе задзвеніли і цих двоє бешкетників вийшли на вулицю. Побачивши мене заплакану, Данило одразу ж насторожився, а Олеся злізла з його рук і прибігла мене обіймати.

        - Ти плакала? - Заглядаючи мені обличчя, запитала ця дівчинка.

        - Трішки боляче ходити, тому й плакала. - Звісно, я не буду говорити дитині правду. Данило мовчки спостерігав і тільки хмурився сильніше з кожним моїм словом.

        - А ми морозиво купили, тобі і мені шоколадне, - простягнула мені ріжок малявка, - Данило не в нашій команді, він вирішив їсти пломбір.

        - Та ти що, як ти пережила цей бунт? - Я засміялась і облизала морозиво, яке починало танути від сонечка.

        - Ну, - вона склала руки перед собою і почала копирсатись носочком своїх туфель в асфальті, - цього разу я пробачила йому, бо він привіз мене до тебе, і ще він крутий.

        - Дякую, сонечко, - він погладив її по голові, і вона, втішена його похвалою, помчалась вперед розганяти голубів біля кафе. Данило одразу ж перевів погляд на мене і серйозно запитав, - ти як?

        - Нормально, - я потиснула плечима і продовжила їсти своє морозиво, - бувало і гірше.

        - Я хочу тебе запитати чому ти плакала, але якщо це для тебе боляче, то можеш не говорити. - Я бачила ніжність і турботу в його чорних очах, це гріло мені душу.

        - Вона приїхала не заради мене, а заради бізнесу. Я сказала їй, що вона не отримає нічого, адже після того, як ти вбив його - я вирішила, що кошти підуть на ремонт і підтримку дитячого будинку.

        - Рисеня, - він провів рукою по моєму обличчі, - ти така сильна жінка. Знаєш, я збирався трішки почекати, адже думав, що ти не готова говорити про бізнес. Але знай одне - я пишаюсь тобою. - Він ніжно поцілував мене в губи. Як тільки його вуста торкнулись моїх, я відчула, як мої ноги підкосились.

        - Ну досить цілуватись, пішли їсти морозиво, воно тане, - почала тягнути за руки нас Олеся.

        - Ходімо, маленьке сонечко. - Мені подобалось те, як називав її Данило.

        Не заважаючи ні на що, день був чудовий. Ми довго гуляли, а коли почало смеркати, Данило відвіз Олеську назад в дитячий будинок. Я лежала і переглядала якусь нову дораму на айпаді, як двері в палату тихо відчинились і зайшов Артем. Я не була здивована, що він тут. З недавнього часу я бачила його тут частіше, ніж деякого медичного персоналу. Він сів на ліжко і вальяжно закинув ноги на стілець, який стояв поруч з ліжком. Зараз я дивилась на цього хлопця і не розуміла, чому він досі один, адже переді мною сидів майже секс-символ мафії. Його кучеряве волосся і плавні риси обличчя надавали йому хлоп’ячого вигляду, проте його очі і злегка насуплені брови говорили про роботу, яка лежить на ньому - зовсім не хлоп’ячу. Він сьогодні був одягнений, як і Данило, в цивільний одяг. Не було оцих костюмів і сорочок, можливо, тому, що вони не були на роботі, а можливо, через Олесю, але мені подобався їх стиль.

        - Ти чого тут так пізно? - Порушила, нарешті, я тишу і дозволила собі подивитись йому в очі, хоч до цього і безсоромно розглядала його. - Щось трапилось?

        - Хіба я не можу тебе провідати? - Випалив він надто швидко, чим і видав себе.

        -Можеш, але ти тут не за цим. Давай не будемо бігати навколо, Артем, що трапилось? - Він видихнув і запустив руки в свої кучері.

        - Лано, я заплутався. - Бачити, як він зізнається в своїх слабкостях дуже незвично. - Хто я?

        - Артем? - Я невпевнено відповіла на його питання і сама хотіла себе ляснути по лобі, тупішої відповіді я не могла й вигадати. - Я не знаю. - Нарешті здалась я.

        - Ти думаєш я бабій, якому немає діла ні до чого? Звісно, я був тим, хто підколював Данила, коли він по вуха втріскався в тебе, проте, знаєш, бачити його таким щасливим і безтурботним приємно. - Він нарешті витягнув руки з волосся і глянув мені в очі, його погляд говорив значно більше. - Коли тебе викрали, він був готовий під кулі лізти, тільки би ти жила і я зрозумів, що не дам йому цього зробити. Ви повинні жити. А для чого живу я?

        - Я тебе зараз геть не розумію. - Я нарешті сіла і торкнулась його руки в знак підтримки. - Ти зараз говориш такі глибокі речі, давай відверто, спочатку я не була гарної думки про тебе, каюсь. - Я підняла руки в жесті примирення. - Проте зараз я бачу перед собою хлопця, який готовий робити кроки на зустріч. Там, в підвалі, я бачила чоловіка, який без вагань став під кулі заради друга і заради мене. Ти не той, за кого себе видаєш, а набагато кращий. А тепер скажи мені, що тебе так турбує? Я ж бачу, що все це не просто так. - В його очах загорівся вогонь, такий яскравий.