Розділ 22. Руслана ч.2

- А що сталося? - Він вдавав, що не розуміє. - Запам’ятай, ти ніколи не будеш для мене брудною. Я готовий тебе цілувати всю, і це не зміниться.

        - Я більше не буду згадувати це. - Я притулилась обережно до нього і стало так мирно і спокійно. Він гладив мене по спині і шепотів мені щось на вухо. Проте я замість того, аби вслухатись, почала засинати.

        День за днем, і вже пройшов тиждень, як я лежу в цій чортовій лікарні. Данило навідріз відмовляється забирати мене додому, доки я повністю не відновлюсь. Синці і набряки майже зійшли, ребра щоправда досі болять, проте вже не так сильно. Я потрохи почала ходити, адже просто лежати в ліжку було для мене свого роду пеклом. Лікар говорить, що нічого не може зробити, просто потрібно пройти повний курс лікування. Щодо мого жіночого здоров’я - картина не дуже радісна. Мій шанс один на десять тисяч. Тобто, можливо, в цьому житті я так і не відчую радість материнства і вагітності. Це мене засмучує, але разом з тим скоро Данило привезе до мене Олесю, і з цією думкою я вже не так часто задумуюсь про майбутнє.

        Дивно, я думаю про те, що не можу мати дітей, але факт такий - у мене навіть немає чоловіка. Данило, звісно, мене кохає і я кохаю його, але це все почалось з помсти. Чи готовий він просту інтрижку перевести в щось серйозне і глобальне? Все це для мене поки тільки питання. Щодня у мене сидить або Данило, або Артем. Як виявилось він доволі кумедний хлопчина. Думаю, що він в лікарні не тільки заради мене з’являється. Щось його пов’язує з моєму медсестрою Асею, проте що?

        Сьогодні саме той день, коли мені дозволено вийти за межі лікарні, щоправда в сад, який теж належить лікарні. Данило дуже старається і я бачу це. Він залишає всі справи на Артема, тільки аби мені було комфортно і я не знаходилась насамоті. Я нарешті змогла прийняти душ і розчесати той безлад, який утворився на моїй голові. Тепер я знову пахну своїми трояндами, обличчя схоже на щось привабливе, а сама я відчуваю себе живою. Одягнувши широкі джинси і сорочку, поверх білої майки, я нарешті вийшла за територію своєї палати. Крок за кроком, мої ноги пересувались в сторону саду. Зараз там було прекрасно, адже дерева утворювали приємний затінок, а сонце, яке пробивалось крізь гілочки дерев, утворювало красиві тіні. Так ось, чого не вистачає людям для щастя - трішки спокою і природи.

        Гуляючи парком, я не помітила як у моєму напрямку рухається чоловік з дитиною за руку. Тільки, коли почула тоненьке:

        - Лано, - я повернулась і побачила Олесю в ніжній блакитній сукні і з двома чарівними хвостиками, яка біжить мені на зустріч, - чого ти так довго не приходила?

        - Олесенько, - я міцно обійняла і пригорнула цю дівчинку до себе. Все ж таки між нами був якийсь невловимий зв’язок. - Я дуже хотіла, але трішки захворіла і не змогла приїхати.

        - Данило сказав, що ти забороняла мене привозити до тебе раніше, чому? - Вона дивилась на мене своїми великими і оченятами, повними сліз і я не могла сказати їй всієї правди. - Ти більше не любиш мене?

        - Ну і що це за дурниці, - я потріпала її за щічки, - звісно, люблю. Просто лікар заборонив мені навантаження, а якби Данило привіз тебе раніше, я б неодмінно захотіла погуляти з тобою.

        - Ну добре, - вона поцілувала мене в щічку, - ти більше не зникатимеш так надовго?

        - Не зникатиму, обіцяю. - І я побачила, наскільки сильно ця дитина прив’язана до мене. - То ти приїхала з Данилом?

        - Ага, а ще з тим, як його? - Вона глянула на Данила, ніби прохаючи допомоги, хоча я вже здогадалась про кого вона.

        - З нами приїхав Артем. - Нарешті заявив про себе Данило, до цього він стояв не промовивши ні слова. Я знала, що він дає нам час надолужити втрачене. - Думаєш, тут є щось цікаве для нього? - Він з цікавістю глянув на мене. Мушу зазначити, що одягнути білу футболку і сині джинси, було його найкращим рішенням. Не змовляючись, ми виглядали наче сім’я.

        - Не щось, а хтось, поговоримо про це пізніше. - Олеся стояла кидаючи на нас цікаві погляди. - Тепер куди, по морозиво?

        - Чекайте, - вона взяла нас за руку, одною рукою мене, іншою Данила і серйозно запитала, - то ви любите один одного, чи ні? Бо я не готова прощатись з цим здорованем. Та й той другий теж такий прикольний, смішний, мармеладки мені купив, аби я не розказала вам дещо.

        - А що ти могла нам розказати? - Тепер вже вступив Данило. Мені раптом стало смішно, Артем вирішив підкупити дитину - це ставало все цікавіше.

        - Я не скажу, - вона зіклала руки на грудях і впевнено глянула Данилові в очі, - я обіцяла, а обіцянки треба стримувати.

        - А якщо я куплю тобі морозиво? - Хитрий хід. Я стояла і мовчки спостерігала за цим торгом.

        - Полуничне чи шоколадне? - Різко прийняла новий поворот Олеся. Ця дитина далеко піде.

        - Обидва.

        - Треба подумати. - Вона приклала пальчик до підборіддя і зробила вигляд, ніби добряче загрузла в роздумах. - Подумала, ні. - Треба було бачити обличчя Данила, він був шокований, його обіклала маленька дівчинка.

        - А-ха-ха, ну що один-нуль, Данило. - Я взяла Олесю за ручку і вже збиралася йти, як почула за спиною ще один оклик:

        - Донечко, - спочатку я не надала цього уваги, - Руслано. - Тепер було важко не помітити це, я повернулась і помітила її.