Розділ 21. Руслана ч.2

- Я була тою, хто зашив його плече, а потім робила йому перев’язку. Вони бандити? - Налякано запитала вона пошепки.

        - Ну як тобі сказати, і так, і ні. - Вона заціпеніла, а я не знала, як їй все правильно донести. - Все складно, давай я пізніше тобі розповім.

        - Мені час йти, будь ласка, покличте мене, коли ліки закінчаться в пляшці.

        - Гаразд, а тебе як хоч звати? - Дівчина була такою наляканою, але водночас милою і турботливою.

        - Настя, можна просто Ася.

        - Дякую, Асю.

        - За що? - Здивовано запитала та. Було дивно спостерігати, наскільки вона легко показує всі свої емоції на обличчі, вмить від страху вона переходила до здивування, а потім до сором’язливості.

        - За турботу. - Вона тільки потиснула плечима.

        - Це моя робота, - коротка відчеканила дівчина.

        - Ні, я бачила багато різних людей, тому ти не просто виконуєш роботу, а переживаєш за кожного пацієнта. Обіцяю, як тільки я зможу підвестись з цього ліжка, ми з тобою обіймемось, якщо ти не проти.

        - Не проти, але мені дійсно час йти.

        - Звісно, приходь, як матимеш час, буду рада побалакати.

        - Я ще зайду. - На цих словах вона вийшла, а я залишилась одна у своїх роздумах.

        Усвідомлення того, що можливо я ніколи не відчую рухи дитинки в собі і взагалі всіх радощів вагітності і материнства, накривало мене хвилею розпачу. Все життя я хотіла мати доньку, якій дам всю свою любов і покажу, що таке справжня сім’я, а тепер виходить, що моїм мріям не судилось здійснитися. Звісно, в мене є дітки в дитячому будинку, яких я люблю і можу дати свою любов і тепло, проте це не замінить мені того, що я втратила.

        Зараз мені хотілося мати можливість вбити свого батька власноруч, цей гад перед своєю смертю вирішив нагадати мені, яка він сволота. Звісно, він знав, що робив, адже всадити мені ножа, не було спонтанним рішенням. Можливо, з одного боку я і рада, що так сталося, адже це означає, що у мене не буде дитини від одного з тих покидьків, які знущались наді мною. Але це геть не означає, що я не хотіла б мати дитину від когось іншого. Мені в голову прийшла картинка, як ми з Данилом йдемо, тримаючись за руки, стежкою біля міського озера, а поруч з нами бігає маленька руда дівчинка в блакитній сукні. По моїй щоці знову скотилась сльоза, і я, не витримавши, гірко заплакала. Я не знаю, скільки я плакала, але в якийсь момент мене відволік звук, це хтось постукав у двері.

        - Можна? - я побачила Артема.

        - Звісно, заходь. - Я намагалась трішки піднятись, але біль у ребрах дав про себе знати.

        - Тобі не можна вставати. - Сказав Артем, я глянула на нього, він був майже, як нова копійка, не беручи до уваги поранену руку.  

        - Вибач, що довелось постраждати. - Я дійсно вважала себе винною в тому, що так склалось. Якби не я, то їм не довелося б ризикувати собою. - А ще, дякую за те, що знайшов мене.

        - Ну, по-перше, це була тільки моя ідея вийти перед твоїм батьком, - він потиснув здоровим плечем і присів на стілець поруч з ліжком, - а, по-друге, завжди будь ласка, Лано. Вибач, що був грубий в нашу першу зустріч, але все що я говорив, коли рятував тебе була цілковита правда. Ти чудова, а ще прекрасний конкурент мені в гостроті спілкування.

        - О, прийму це, як комплімент. - Я посміхнулась йому.

        - Виглядаєш кепсько, проте вже краще, ніж раніше. - Я насупилась і замахнулась на нього.

        - Ну от, а я думала ти нормальний, а ти все таки ідіот. - Він засміявся своїм до біса хлопчачим привабливим сміхом.

        - Радий, що зміг зберегти перше враження. - Він сів зручніше і різко став серйозним. - Данило тобі вже сказав?

        - Про те, що я можливо ніколи не зможу народити? - Він махнув головою. - Так, а потім сказав, що це не вирок і ми будемо боротися.

        - Ти ж розумієш, що він серйозно? - Я хотіла б зрадіти цьому, але боялася подивитися правді в очі. - Скажу тобі правду, я ніколи не бачив його таким. Коли тебе викрали, він місця собі не знаходив, хотів сам тебе знайти і об’їхати кожен куточок сам. - Я знову шмигнула носом, проганяючи небажані сльози. - Він сидів тут блідий, як стіна, чекаючи, коли лікар вийде і скаже, що все гаразд. І хай мене розіб’є блискавка, якщо я збрешу про те, що він готовий був померти там заради тебе. Він дійсно кохає тебе, Лано.

        - Ну от, скільки я ще разів буду плакати сьогодні? Ти прийшов, щоб мене засмутити? - Я не хотіла огризатись, це був захисний інстинкт.

        - Я прийшов, щоб сказати дякую, ти повернула в нього життя. А ще я прийшов по мир. То як, дружба? - Він протягнув мені мізинчика, цей хлопець був до біса дивним і непередбачуваним. Я бачила перед собою хлопця в чорній футболці і джинсах, з красивими рисами обличчя, м’якими, але дуже відточеними і неслухняним волоссям, яке закручувалось в  кудряшки.

        - Дружба. Але це до першого твого проколу, дружочок. - Він засміявся, коли я з’єднала свій мізинчик із його. Це було так банально і по-дитячому, але мені сподобалось.

        - Запам’ятав, але те саме стосується і тебе. Одужуй швидше, ти потрібна Данилові і діткам здоровою. До речі, а де він? - Артем тільки тепер помітив, що цього коршуна нема поряд.