Розділ 11. Руслана

      Здається, життя стало набагато цікавішим, коли в ньому з’явився Данило. Мене досі турбував той факт, що я опинилася тоді в його клубі, проте зараз я ані краплі про це не шкодую.

        Його пропозиція стала такою несподіваною і водночас приємною, що мені бракує слів аби описати всі свої думки і почуття. Він здійснював одну з моїх мрій – зробити цих діток незалежними від держави. Чи робив хтось подібного масштабу для мене? Звісно, ні, тата я б про таке просити не сміла, а сам він ніколи не робив таких внесків. А чим ці діти гірші від мене? Нічим! Місцями я б навіть сказала, що вони кращі, вони вміють любити і не чекати цього у відповідь.

        Знову зміна в лікарні, нічого нового, проте сьогодні мені хотілося відкласти всі справи і залишитись в ліжку. Але я пам’ятала про свою обіцянку для маленької Вікусі: перука чекала на своє призначення. Тому, не довго роздумуючи, я почала збиратись на роботу. Сьогодні на вулиці була спека, тому я вирішила одягнути свій легкий костюм зеленого кольору, який складався лише з двох елементів: широкі штани і вільна сорочка. Волосся вирішила зібрати в дульку на маківці і залишилось обрати сережки. Я ніколи не ходила без сережок, мені здавалося, що без них, я ніби гола. Діставши маленькі квадратні цвяшки, я нарешті була задоволена тим, що бачила. Макіяж робити сенсу не було, все одно, через цю жару все потече швидше, ніж я приїду до лікарні. Останнім штрихом стали парфуми з запахом жасмину і цитрусу.

        Байк вже чекав мене біля під’їзду, сьогодні на кінчиках пальців іскрили не тільки швидкість і небезпека, а ще й невідома пристрасть і запал. Звісно, з Данилом не могло бути просто, але тим цікавіше. Мені було дуже цікаво розгадувати його, знімати бронь шар за шаром, ніби тільки я здатна це зробити. Сісти на байк не встигла, бо десь в рюкзаку почав дзвонити мобільний. Довелося діставати його, і як тільки я побачила ім’я на телефоні, то пошкодувала, що витягнула його.

        - Слухаю, тату.

        - Отакої, навіть не привітаєшся з рідним батьком? Що ж ти за дитина така, хіба тебе так виховували? – Мене сіпнуло від цього зауваження.

        - А хіба то ти мене виховував? Ти спихнув мене на няньок і хатніх робітниць і жодного дня не витратив на моє виховання. То про яку повагу йде мова? – Я глибоко вдихнула і продовжила: - Чи може ти хочеш поваги після того, як назвав мене шалавою і вдерся до Данила з погрозами? Що з переліченого тобі до вподоби?

        - Ти невдячна, я стільки всього для тебе зробив і не заслужив навіть краплю поваги? Хоча, добре, хай буде так. Я хочу щоб ти приїхала в офіс.

        - А я хочу щоб ти зник в просторі. То давай якось вирішимо це, ти не турбуєш мене, а я залишаю хоча б краплю поваги до тебе.

        - Лано, це серйозно. Ти загралася в свого лікаря, час братися за голову і пірнати в сімейну справу. Ти моя спадкоємиця! – Він почав підвищувати голос, а це означало тільки одне – його терпіння на межі.

        - Пізно ти про це згадав, татусю, я не збираюся вступати в сімейний бізнес, і мені зовсім не потрібні твої криваві гроші і брудні інтриги.

        - А криваві гроші Данила тебе влаштовують? Чи може ти хочеш сказати, що не знаєш чим він заробив свої мільярди? – Звісно я знаю, але попри все він був людиною по відношенню до мене. За останні дні він зробив для мене більше, ніж мій батько за всі роки мого життя.

        - Те, як Данило заробляє свої кошти мене не стосується і я прекрасно знаю, чим він займається. Ти думаєш таким чином нас розсварити, щоб я повернулась додому і стала золотою донечкою? Чорта з два, забудь, ноги моєї в тому будинку не буде. Ти мав шанс і не один, але не скористався.

        - Думаєш твоїй мамі сподобалась би така поведінка донечки? – Тут я вже не витримала. Як він смів згадувати про мою маму? Чи він гадає, що я забула, чому вона втекла?

        - Не смій навіть думати і згадувати про неї! Ти не гідний ні її, ні мене. – Я вдихнула повітря, щоб витримати цю тираду. – Ти хочеш, щоб я приїхала в офіс? Окей, я буду там через двадцять хвилин, але ти дуже пошкодуєш, що я з’явлюся там.

        - Не погрожуй мені, в моїх руках твоє життя!

        - Аякже, до зустрічі, татусю. – З мене сочився сарказм, як зміїна отрута.

        Він хотів, щоб я приїхала в офіс, він отримає мене. От тільки гірко про це шкодуватиме. Я не збираюся ставати його спадкоємицею, мені хочеться жити своє життя, так як я запланувала.

        Нарешті, заховавши телефон, я вирушила в батьків офіс. Я їхала спокійно, хоча в мені всі нервові клітини були напружені до максимуму. Думала, що його налякав спіч Данила і тепер він залишить мене в спокої, але де там, мій тато і не думав здаватися. Як це так, його персональна собачка Лана буде в руках його ворога. Мій батько швидше захлинеться власною гордістю, ніж дозволить мені жити так, як я хочу. Двадцять хвилин пройшли надто швидко, коли я паркувала байк, зрозуміла, що геть не готова до того, щоб зустрітися з ним наживо. Але я не звикла відступати, потрібно поставити крапку в цій історії.

        Я піднімалася ліфтом корпорації «Dfamily». Гучна назва для чоловіка, який ненавидить свою доньку і від якого втекла дружина. Раптом я згадала, чому я в той вечір напилася в клубі Данила, ніби флешбеки встали на місце. Так, був дзвінок з невідомого номера, а там голос жінки.