Розділ 5. Руслана

          - Не зрозуміла? – Мені наче ляпаса дали, настільки неприємне відчуття. Ні, я звісно знала, що від тоді, як втекла з батьківського дому він мене не надто шанує, але щоб називати підстилкою, це щось новеньке.

        - І що ж ти, Ланочко, не розумієш? Чи ти хочеш сказати, що вчора не їхала з клубу разом із Бернетом до нього? – Ах от воно що, донесли вже. Я відчувала батьківський гнів через телефон, хоча нас розділяли кілометри.

           - І що тут такого? Чи може мені тепер це заборонено? А може він мене приваблює, як чоловік, не думаєш? – Я не хотіла такого говорити, але і втрачати можливість сказати татові щось різке і неприємне теж не хотіла.

          - Тобто на бізнес батька тобі начхати? – Я бачила в своїй уяві, як він зі злості стискає кулаки. – Ти вирішила мене добити? Мало того, що гульдибаниш по клубах, напиваєшся мало не до втрати пам’яті, працюєш в тій простенькій лікарні, так тепер ти ще й з цим мудаком путаєшся. Не очікував я такого від тебе.

          - А чого ти очікував, коли, - і тут я зрозуміла, що обговорювати в ординаторській це не нормально і вийшла до вбиральні, - забороняв мені займатися тим, чим я хочу? Ти думав я тобі дякую за це скажу? Ні, я обрала свій шлях і від тебе мені тепер нічого не потрібно, навіть прізвище і те стискає мені горло і не дає по-людськи дихати.

        - Ти розумієш, що ти зараз говориш? – Я знала, що якщо б в цей момент я стояла перед ним, то легко отримала б по обличчі. Раніше батько не бив мене, але коли я знайшла в собі сили і сміливість протистояти йому – це стало, наче норма.

        - Ах так, забула додати, Данило не мудак. Він чудовий чоловік, якого я кохаю. – Звісно, я збрехала, але хто це може довести. Мені потрібно поставити крапку в цій історії і показати нарешті батькові його місце в моєму житті.

       - От воно як, ну тоді забудь про свої рахунки і банківські картки. Як думаєш, наскільки вистачить тобі того, що ти заробила в тій убогій лікарні? – Він думав, що таким чином зможе мене прив’язати до себе, але я давно відкрила власний рахунок і живу на свої кошти.

       - Добре, тату, до побачення.

        Мене після цієї розмови, наче окропом облили. Як можна отак відкрито власну доньку назвати підстилкою? Зараз, як ніколи хотілося пригорнутися до мами і почути її: «Не хвилюйся малюк, мама завжди поряд». Після всього мене цікавило тільки одне, я знала, що за мною частенько шпигували татові шістки, але цього разу було ще щось. І це щось не змусило довго на себе чекати. На головній шпальті новин стаття із дуже цікавим фото, на якому Данило несе мене на руках в своє авто.

         «Ворожа любов чи об’єднання справ?» - кричав заголовок статті.

      Саме сьогодні в клубі «Фенікс» були помічені Руслана Даценко, яку вів до свого авто не хто інший, як власник цього клубу – Данило Бернет. Що між цими двома? Раніше Руслана неодноразово була помічена на вечірках в стані сильного алкогольного сп’яніння. Протест батькові чи просто забаганки золотої молоді? Важко відповіти ось так одразу, тому що, окрім своїх гулянь Руслана чудова людина, лікар та волонтер. Як ми всі добре знаємо, Даценко і Бернет – вороги майже по крові, як два чоловіка будуть ділити між собою Руслану? Чи на нас чекає грандіозне примирення і об’єднання корпорацій? Про це та інше читайте далі в моїх статтях.

       Тетяна Воронова, журналіст пабліку «Світські новини»

      Вперше в житті мені хотілося скористатися прізвищем Даценко і вправити цій журналюзі мозок, щоби не лізла в чуже життя. Проте, кулаками діло не вирішиш. Як би прикро це не звучало, але мені потрібен Данило. Нам варто обдумати, як діяти далі разом. Можливо, це звучить, як план триматися ближче до нього, але мені байдуже. Тепер, коли про це знають всі, включаючи мого батька – я готова закохатися в цього неприборканого жеребця, якщо це буде потрібно.

    Зробивши ранковий обхід, я здала зміну Анастасії Михайлівні і побрела у роздягальню. Мені хотілося в душ і гарячої кави. Після вчорашнього похмілля, на їжу я досі дивлюсь з прищуром, а от кава, те чого прагне мій організм. Душ зачекає, я миттю замінила халат на куртку і вибігла з лікарні.

    На вулиці мене вже чекав мій залізний кінь, мені вкрай необхідна зараз була швидкість і свіже повітря. Розпустивши волосся, я заховала його під шолом і сіла на байк. Далі мені було потрібно не просто заявитися до Данила додому, а ще й подумати, як прояснити цю ситуацію. Так, як після обіду я повинна бути на відкритті виставки дитячих картин в дитячому будинку. Часу в мене обмаль.

      Я не просто їхала, я летіла дорогою до будинку містера шафи. Мені здавалося, що в якийсь момент за мною почнуть слідувати копи. Коли я врешті приїхала, то змогла роздивитися будинок, де жив цей нестерпний бізнесмен, так як тоді, коли я вибігала від нього, не розглядала. Чомусь я думала, що він буде жити в особняку, подалі від людей. Але ні, він мене здивував, бо це багатоквартирний будинок, в гарному і дорогому районі.

    Підіймаючись сходами, я молилась всім відомим мені богам, аби він в такій годині був вдома. Як раптом почула до болі знайомий голос за дверима його квартири. Тато? Що він тут робить?

    Просто зайти я не могла і постукати теж, але мені хотілося знати, що моєму татові потрібно від Данила, якого він власне терпіти не може.

      - Якого дідька тобі від неї треба? Вона ж іще дівча, - випалив мій тато, я знала, що він досі мене вважає маленькою фарфоровою лялькою, - мале і дурне дівчисько.