Глава 32. Віолетта

Я не думала, що коли-небудь доведеться це пояснювати.

Ні йому, ні комусь узагалі. Мій план був чіткий і безпечний: ми закінчимо цю гру в пару ще до того, як стане помітний живіт. Підпишемо документи, роз’їдемося, і кожен повернеться до свого життя. Без зайвих пояснень, без болючих розмов.

Але все змінилося, коли я ближче познайомилася з ним. Зі Стасом.

Його прямота, його мовчазна сила, його спокій вибили мене з рівноваги. Зробили щось із моїм серцем. Здається, я сама не зрозуміла, як закохалася. І тепер, коли він сидить біля мого ліжка з цим холодним блиском у погляді, я розумію: це момент, якого я боялася найбільше.

— Ти мала сказати, — його голос тихий, але в ньому є сталь. — Не можна було так.

Він не кричить. Не звинувачує. Але від його стриманості болить сильніше, ніж від будь-яких криків.

Я стискаю пальці, дивлюся на свою крапельницю, на тонку трубку, що з’єднує мене з життям, і шепочу:

— Я не думала, що все так складеться. Я не хотіла брехати. Просто… думала, що все закінчиться раніше, ніж доведеться пояснювати. Моя вагітність не мала зруйнувати наші плани або порушити їх.

Він мовчить, а тиша між нами стає нестерпною.

І тоді я додаю:

— Я не хотіла створювати тобі проблем. Не хотіла, щоб ти відчував якийсь обов’язок.

Стас повільно переводить погляд з підлоги на мене. Його очі темні, серйозні.

— Справа не в обов’язку, — каже він після паузи. — Ти маєш знати. Бабуся почула, як лікар сказав про дитину. Я відповів, що це моя дитина. Наша.

Ці слова лягають між нами, як лід. Я чую власне дихання — уривчасте, зболене.

— Боже, — кажу тихо. — Ти був змушений сказати так. Це я винна. Пробач мені…

Він піднімає брови.

— Чому ти вирішила, що краще мовчати?

Я намагаюся всміхнутися, але виходить жалюгідно.

— Я просто хотіла дожити до моменту, коли все закінчиться. А потім... почати з нуля.

Нарешті вперше за весь цей час, я кажу правду:

— Матвій дізнався про вагітність і зник. Сказав, що не готовий до цього. Перед тим вимагав зробити аборт. Я залишилася сама. І коли з’явилася ця історія з фіктивним шлюбом — я подумала, що це шанс. Що можу знову встати на ноги.

Його погляд змінюється. З гніву — у щось інше. Може, співчуття, може, розгубленість.

— Ти сердитий? — питаю я тихо.

Стас зітхає.

— Так. Але не через те, що ти вагітна. Не через дитину. Через те, що ти не сказала. Не можна таке приховувати. Ти могла постраждати. Я б не ризикував твоїм здоров’ям, не вплутував би тебе в цю історію.

Борода тремтить. Я готова розплакатися просто зараз, проте тримаюся з усіх сил.

— Саме тому я мовчала. Бо ти міг би відмовитися від угоди, а я сприйняла це як шанс почати все заново. Ти запропонував гроші, які могли б стати для мене і дитини подушкою безпеки на перших три роки. А потім я вийшла б на роботу, якось жила б. Я думала, ми з різних світів. Після розлучення ні твої рідні, ні знайомі не зустрінуть мене. Ніхто не знатиме, що в час нашого типу подружнього життя я носила дитину, — кажу я. Кожне слово дається дуже важко. Потім дивлюся на нього, майже благально додаю. — Моя вагітність не має стосунку до нашої угоди.

Він дивиться прямо в очі.

— Має. І дуже великий.

— Ні, — я хитаю головою, намагаючись переконати і його, і себе. — Нічого не змінює. Це тільки моє рішення.

Стас тихо, майже з жалем, відповідає:

— Це змінює все. Бо тепер я знаю, що будь-який стрес для тебе небезпечний. Для дитини теж. Я не дозволю, щоб через сварки чи ці божевільні схеми тобі стало гірше.

— Що тепер? — шепочу ледь чутно, але вже здогадуюся. Він зітхає.

— Кінець нашій грі, Віоло.

Мені здається, повітря раптово стає густим, і я не можу вдихнути. Я для нього тягар. Непотріб. Чужа дитина. Чужа жінка. Він поспішає все завершити. І має на це право. Варто було очікувати. А чого я, ідіотка, чекала? Що він прийме мою дитину, захоче жити зі мною по-справжньому? Я ж не Попелюшка, а це зовсім не казка. Хай краще зараз мрії розіб’ються до реальності, аніж потім… Коли я ще сильніше закохаюся.

— Так, — шепочу. — Мабуть, ти правий. Треба завершити гру.

Він киває, не відводячи погляду, і підводиться.

— Відпочивай. Я поговорю з лікарем щодо тебе…

І йде. Просто — розвертається й виходить.

Без жодного дотику, без жодного слова на прощання. Двері м’яко зачиняються. Я чую, як його кроки стихають у коридорі.

А тоді в мені щось ламається. Я закриваю обличчя руками. Сльози виходять без дозволу, теплі, гарячі. Бо тепер, коли він пішов, я розумію: закінчилася не гра.

Закінчилося те єдине, що робило мене спокійною останній час — відчуття, що поруч є хтось, хто ніколи не залишить.

А він таки залишив.​