Глава 27. Віолетта

Стас засинає швидко, майже одразу. Його рівне дихання чути поруч, і це мало б мене заспокоїти. Але я лежу з розплющеними очима й відчуваю, як тіло тремтить зсередини. Рорі не знаходить собі місця — бігає по кімнаті, стрибає на підвіконня, спускається й знову підіймається. Наче теж пам’ятає той запах гару.

Я заплющую очі й знову бачу полум’я. Іскри, які сипляться зі стелі, крик усередині, дим, що ріже легені. Це був будинок, де завжди все працювало, де було безпечно й розкішно. Як таке могло статися? Справді випадковість? Чи хтось зробив це навмисно? Я стискаю ковдру пальцями, намагаючись відкинути ці думки, але вони повертаються хвиля за хвилею.

Нарешті я не витримую. Обережно підводжуся, щоб не розбудити Стаса, беру склянку й спускаюся дерев’яними сходами. Вони скриплять, і цей звук відлунює в порожньому нічному будинку. На кухні пахне деревом і трохи пилом. Я наливаю собі води, роблю ковток. Холодна, свіжа — але горло все одно стискає.

І раптом десь зовні здіймається вітер. Гілки дерев б’ють по даху, десь заскрипіло. Я завмираю біля столу, стискаю склянку в руці. Враз — стукіт у двері. Чіткий, глухий. Мене проймає морозом.

— Ні… — виходить сам собою шепіт.

Я кидаю склянку на стіл і біжу нагору. Серце калатає так, що аж у вухах дзвенить. Буджу Стаса, хапаю його за плече:

— Хтось стукає… у двері.

Він одразу розплющує очі, різко підводиться, зривається на ноги. Я йду за ним, хоч уся тремчу від страху.

— Може, не відчиняти? — питаю, ледве дихаючи.

Стас спускається, нахиляється до дверей. Голос його гучний, спокійний:

— Хто там?

У відповідь — знову стукіт. Я здригаюся й тулюся до нього, наче тільки його руки можуть мене вберегти. Він напружується, дивиться вбік, наче здогадується щось. Потім повертає ключ і відчиняє двері.

Темна ніч, запах мокрої землі й троянд. Нікого. Лише гілка старої яблуні, що хитається від вітру й б’є по дверях.

— Ось і вся таємниця, — каже Стас і трохи усміхається. — Зранку зріжу її, щоб тебе не лякала.

Я киваю, але серце все ще калатає, як після бігу. Мені зовсім не смішно.

Ми піднімаємося нагору. Лягаємо знову. Стас тихо сміється:

— Ти аж побіліла, Віоло. Наче привида побачила.

Я зиркаю на нього, обіймаю Рорі, яка вже вмостилася біля мене, і зітхаю. Та неспокій не відпускає, і я сама не помічаю, як обережно просуваюся ближче до нього.

Стас відчуває мій рух, повертається й обіймає мене за плечі. Його долоня тепла, надійна.

— Так ти швидше заспокоїшся, — каже тихо, майже біля самого вуха.

Мене огортає хвиля тепла. Кожен його дотик — прямо в серце. Я завмираю в цих обіймах, і вперше за весь вечір відчуваю, що можу розслабитися. Що в безпеці. Що поруч людина, якій справді можна довіритися.

Я завмираю в його обіймах і відчуваю, як щось усередині розтануло. Напруга, страх, ті кляті спогади про вогонь — усе відступає. Лише його тепло поруч, його подих у мене над скронею. Я майже не дихаю, щоб не злякати цей момент.

Рорі вмощується біля моїх ніг, муркоче, і це додає відчуття дому. Хоч ми зовсім не вдома, а в чужій для мене дачі, яка пахне пилом і старим деревом. Та саме зараз я думаю: можливо, дім — це не стіни. Це людина, біля якої перестаєш боятися.

Я відчуваю, як серце б’ється швидше, коли його рука ненароком ковзає нижче, притискаючи мене до себе міцніше. Це ніжно, не настирливо, але так хвилююче, що я ледве не втрачаю голову.

Я наважуюся трохи підвестися й дивлюся на нього. Очі в темряві ледь видно, та я відчуваю — він не спить.

— Ти не заснув? — питаю пошепки.

— Ні, — відповідає він так само тихо. — Занадто багато думок.

— І в мене, — кажу я і раптом усміхаюся, бо відчуваю, як наші пальці знову зустрічаються. Він не відпускає, тримає міцно.

Мені страшно від самої себе — від того, як сильно я хочу залишитися тут, поруч із ним. Хочу ще хоч на мить відчути, що я не сама.

Я кладу голову йому на плече. Він не відштовхує. Навпаки — притискає мене ближче. І я ловлю себе на тому, що вперше за весь час після пожежі мені хочеться заплющити очі.

Бо, здається, сонце завтра точно зійде. І ми його дочекаємось — разом.