Глава 31. Стас

Я ніколи не забуду цей момент. Той крик, її тіло, що безсило зсунулося просто в мене на руки. Наче світ на мить зупинився. Я кричав її ім’я, трусив, намагаючись привести до тями, а вона була зовсім бліда, наче з неї витекло все життя.

— Викликайте швидку! — мій голос зірвався, я не впізнав його сам. — Швидко!

Все далі відбувалося у напівмареві. Хтось уже набрав «103», я тримав її на руках. В голові тільки одна думка: лише б дихала, лише б повернулася…

Сирена. Червоні спалахи. Я навіть не згадав, як нас завантажили в машину. Сидів поряд, тримав її руку і молився — хоча я давно не молився. В кожному стукоті серця чувся відчай.

У лікарні все закрутилося ще швидше. Лікарі забрали її з каталкою, двері зачинилися, залишивши мене у стерильному коридорі сам-на-сам із жахом. Я ходив від стіни до стіни, вчепившись пальцями у волосся, чекаючи бодай якихось новин.

Бабця приїхала майже одразу, вся в чорному, як завжди, сувора й гостра на язик. Вона досі дорікала, казала, що це її трюк, аби врятуватися від в’язниці, але я навіть не чув її слів. Лише дивився на двері.

Нарешті вийшов лікар. Білий халат, серйозне обличчя, але голос рівний і спокійний:

 — Можете не хвилюватися. І дружина, і дитина врятовані.

— Яка ще дитина? — бабка підскочила, її очі мало не вилізли з орбіт.

Я завмер. Мене ніби облили холодною водою.

 — Дитина?.. — повторив я, але вже зовсім іншим голосом.

Лікар кивнув, впевнено:

 — Так. Стан стабільний, але майбутній мамі суворо заборонено нервувати. Є ризик викидня. Якщо все буде спокійно, вони обоє будуть у нормі.

Обоє… У мене всередині все перевернулося. Наче земля втекла з-під ніг. Я не знав, що сказати, як дихати, як рухатися.

Бабця вчепилася в мене, її голос різав, наче лезо:

 — Стасе, поясни! Що за дитина?!

Я дивився на неї, відчуваючи, що губи самі рухаються, навіть не підкоряючись думкам.

 — Яка-яка… моя. Тобто наша!

Моя. Це слово впало важким каменем.

Я знав одне: це не моя дитина. Не може бути моєю — між нами нічого не було. І тут мене накрило друге відчуття. Страх. Якщо в неї буде малюк, чи залишиться вона поруч? Чи не піде до того, з ким пов’язане це життя? Може, це шанс для неї помиритися з батьком дитини? Може, я взагалі тут зайвий?

І тут же в голові, мов грім: я згадав слова її батька. Він же казав, що приходив хлопець, стверджував, ніби Віола вагітна. Вона сказала, що брехня. Що це колишній хоче їй помститися… Виходить, правда? То вона все знала. І мовчала. Мовчала, коли погоджувалася зіграти мою дружину. Мовчала весь цей час.

Я не міг збагнути, як реагувати. Подив, страх, шок — усе змішалося в один вибух. Як тепер бути? Що це означає для нас? Адже тепер, коли я вирішив, що між нами є певна хімія… Наче все може бути по-справжньому… Але вона вагітна. І може мене нема в її планах. 

Їй були потрібні гроші. Для дитини? Для їх сім'ї? Адже вона нічого не натякала мені, не обіцяла… Може я сам все неправильно зрозумів?

Я стиснув кулаки, намагаючись триматися бодай зовні. Але всередині — повний хаос.

— Що означає: “Твоя дитина”? Ти одружився, бо вона залетіла? Чому не сказав? Стасе, з ким я говорю? — бабка не давала спокою, але я не був готовим до цієї розмови. Я просто не мав відповідей.

Бо дитина — це серйозно. І якщо я визнав її, то це назавжди. Я планував фіктивний шлюб, щоб провчити рідних, але вийшло щось зовсім інше і значно серйозніше. 

Бо якщо Віола планувала після розлучення зі мною жити з татом своєї дитини, вона не мала права не сказати мені, що вагітна. Бо цю дитину вважатимуть моєю. Вважатимуть, що я кинув жінку з дитиною. В я б ніколи так не вчинив.

Коли дозволили зайти, ноги підкосилися. Я ніби вперше йшов. Кожен крок віддавався ударом у скронях.

В палаті було тихо. Лише тьмяне світло лампи й її бліде обличчя на подушці. Вона виглядала такою крихкою, що мені здалося — доторкнуся й вона розсиплеться на порох.

Я підійшов до ліжка й сів поруч. Вона відразу розплющила очі, ніби чекала мене. Її губи тремтіли.

— Стасе… Це не я… Я не підпалювала будинок. Клянусь, це не я!

Я стиснув її руку.

— Я вірю тобі. Але є інше питання. Важливіше. Чому ти не сказала, що вагітна?

Вона здригнулася.

— Ти… знаєш? — ледве чутно. Її очі наповнилися сльозами, і серце моє стиснулося від болю й безсилля.

Її губи тремтіли, вона відвела погляд. А мені в цю мить здавалося, що світ похитнувся під ногами. Я не знав, як жити з цією новиною. Вона була для мене важливою, неймовірно важливою. Але тепер у її житті є хтось інший. Маленьке життя, яке змінює все.

І я не знав, чи ще є місце для мене.