Глава 30. Віолетта

Усе відбувається так швидко, що я не встигаю навіть збагнути. Відео на екрані… і ця постать. Тонка, з розпущеним волоссям, у моєму халаті. Я бачу себе, хоча знаю — це не я! Горло пересихає, слова застряють. Мені здається, що я зараз закричу від безсилля.

Ні… Це якась помилка. Це хтось інший. Це не я!

Але Данна Семенівна кричить, її голос ріже, як ножем. І раптом усе складається в такий жахливий пазл: моє ім’я, її ненависть, цей халат… і холодні обличчя людей у формі.

Мені страшно. Так страшно, що ноги підкошуються. Я бачу, як Стас робить крок уперед, захищає мене, його голос гучний, твердий. Він єдиний, хто не вагається. І ця мить рятує мене — я відчуваю його руку, міцну, теплу.

Але слова бабусі в’їдаються під шкіру. "Хто ти така? Без роду, без племені! Може, тебе підіслали конкуренти!"

І я згадую Сашині слова: "Вони позбудуться тебе, коли захочуть. Не думай, що ти для них щось значиш."

Боже, чому я погодилася на все це? Чому подумала, що зможу вписатися у їхній світ? Стас прекрасний, він — мій єдиний захист, але ж ця сім’я… вона мене знищить.

Серце калатає так, що в грудях болить. Перед очима спалахи — я бачу ґрати, бетонні стіни, лікарняну кімнату у в’язниці, бачу себе там, з животом, з дитиною. Я бачу, як народжую в тюрмі, і це так реально, що хочеться завити від відчаю.

— Це не я… — шепочу, ледве чуючи власний голос. — Це не я!

Але в очах бабусі — крижаний вогонь. Вона вже винесла вирок. І я розумію: довести свою невинність буде майже неможливо. Мене вже прирекли.

В голові одна думка: мене підставили. І зробила це вона — жінка, якій вигідно мене прибрати. Я відчуваю себе дрібною піщинкою, яку зараз розчавлять безжальною рукою.

Я хочу сказати Стасу "дякую", хочу сказати, що він — моє єдине світло, єдиний, хто мене тримає. Але голос відмовляє. Я лише стискаю його руку, вдячна за те, що він не відпускає, що став стіною між мною та цим жахом.

І тоді все пливе. Повітря наче щільнішає, стає густим, наче дим, і я не можу зробити вдих. Лунають голоси, миготять обличчя. Стіни коливаються, як у кошмарі.

Тюрма. Ґрати. Дитина без мене. Стас без мене…

Світ розпливається, я втрачаю рівновагу. І останнє, що відчуваю — його руки, які встигають підхопити мене, перш ніж я падаю в темряву.

***

Я повільно відкриваю очі. Спершу здається, що я все ще в тому жахливому домі, серед криків, звинувачень і того відео. Серце стискається від спогаду, я різко хапаю повітря й майже підскакую, але сильний біль у скронях відкидає мене назад на подушку.

Наді мною нахиляється жінка у білому халаті, її руки теплі, рухи впевнені. Інша поправляє крапельницю. Я чую тихі голоси медсестер:

— Спокійно, не рухайтеся. Ви в лікарні. Все вже позаду.

Лікарня… Ці слова повільно пробиваються крізь густий туман у голові. Але разом із ними повертається найстрашніша думка. Я різко притискаю руки до живота, очі розширюються.

— Дитина… — мій голос тремтить, майже не слухається. — Скажіть… дитина жива? Вона жива?..

Одна з медсестер схиляється ближче, дивиться серйозно, але лагідно:

— Все добре. Малюк живий. Але ви маєте розуміти — будь-який стрес зараз небезпечний. Є ризик викидня, якщо будете так хвилюватися. Вам треба берегти себе.

Сльози самі котяться по моїх щоках. Я стискаю пальці, намагаючись стриматися, але не виходить. Я могла втратити її… або його. Могла втратити назавжди.

Двері тихо прочиняються. Я чую кроки, й серце знову вистрибує з грудей. Це він. Стас. Його обличчя втомлене, різкі риси ще гостріші від безсоння й напруги, але очі… в очах така рішучість, що я знову мало не починаю плакати. В що як він повірив, що це я підпалила їх дім?

Він сідає поруч, нахиляється до мене, бере мою руку в свою. Тепло його долоні огортає, наче рятівна хвиля.

— Стасе… — шепочу, губи тремтять. — Це не я… Я не підпалювала будинок. Клянусь, це не я!

Його пальці стискають мою руку сильніше. Він не відводить погляду, голос низький, глибокий, без тіні сумніву:

— Я вірю тобі.

Я завмираю. Наче важкий камінь падає з грудей. І тоді він, не відпускаючи моєї руки, додає тихо, але наполегливо:

— Але є інше питання. Важливіше. Чому ти не сказала, що вагітна?

Його слова вражають мене сильніше, ніж будь-які звинувачення. Я не знаю, що відповісти. Серце калатає, а в горлі знову застряють сльози.