Глава 29. Стас

Ми добираємося додому не так швидко, як хотілося б. Дорога здається довгою, і я постійно думаю про те, що чекає нас попереду. Коли нарешті підходимо, серце стискається: будинок стоїть, але вигляд має жахливий. Чорні плями кіптяви на стінах, запах гару відчувається вже з двору. Одне крило постраждало найбільше, але навіть цього достатньо, щоб захотілося відвернутися.

На подвір’ї вже метушаться люди: поліцейські, пожежники, навіть якісь сусіди. Біля воріт я бачу батька і бабусю. Вона щось жваво розповідає комусь із офіцерів, розмахуючи руками.

Ми з Віолою йдемо вперед. Я відчуваю, як її пальці стискають мою руку. Вона напружена, мов струна.

— Все добре, — шепочу. 

— Але… — починає вона, та я стискаю її пальці сильніше.

— Я з тобою.

Ми підходимо до родичів. Ті змірюють нас невдоволеними поглядами.

— Де ви були? — різко питає батько.

— Ночували на дачі, а в чім річ? — кажу я.

— Що це за вигляд? Яка ганьба, — хмикає бабуся. — Знайшли час на розваги…

Я хочу пояснити, що це не розваги, але поліцейський підходить до нас, чемно киває.

— Просимо вас усіх проїхати у відділок. Це важливо.

Ми погоджуємося. Я помічаю, як батько важко зітхає, а бабуся з підозрілим блиском у очах майже переможно усміхається. Це мені зовсім не подобається. Віола схвильовано обіймає кошеня. Її просять залишити тварину тут, тож вона передає Аврору Саші і після цього виглядає зовсім кепсько. 

— Ми скоро повернемося. З нею нічого не станеться, — кажу я.

— Нащо взагалі нам туди їхати? — шепоче вона.

— Це звичайна процедура. Нас просто опитають, і все, — обіцяю їй. Принаймні сам на це сподіваюся. 

У відділку нас заводять у невеликий кабінет. Атмосфера тисне, повітря важке. Поліцейський вмикає монітор і пояснює:

— Нам вдалося відновити частину записів з камер. Це коридор перед кухнею.

Зображення спочатку миготить, але поступово прояснюється. Я бачу, як темною ніччю хтось іде в бік кухні. Постать жіноча, тендітна, за статурою… схожа на Віолу. Її колір і довжина волосся. Її халат. Я відчуваю, як вона поряд застигає, майже перестає дихати.

На відео ця дівчина заходить у кухню, а через кілька хвилин вибігає назад — швидко, різко, не озираючись біжить нагору. Її обличчя досі не видно. І буквально за мить у коридорі починає з’являтися дим. Камера трохи смикається й запис обривається.

Поліцейський додає:

— На жаль, камери всередині кухні згоріли, відео не збереглися в хмарі. З другого поверху відео теж втрачені повністю. Те, що ми показали, вдалося відновити дивом.

Я відчуваю, як усередині все холоне. І саме в цю секунду бабуся здіймає крик.

— Я ж казала! Це вона! Це ця дівчина підпалила наш будинок!

Її голос дзвенить, як лезо. Віола блідне ще більше, очі великі й розгублені. Я бачу, що вона зараз просто впаде.

І тоді роблю крок уперед.

— Досить! — мій голос звучить різко. — Ви серйозно хочете звинуватити її тільки через тінь на екрані? В неї немає мотиву! Це моя дружина, як ви смієте її звинувачувати?

— Роззуй очі! Ти ж сам все бачив! — кричить бабуся. Але в голові крутиться інше: хто б це не був, виглядало все надто схоже. І це мене лякає ще більше, ніж слова Даних Семенівни.

— Пані Віолетто, як ви прокоментуєте побачене? Дівчина на відео — ви? — питає поліцейський.

— Ні… — шепоче Віола, а тоді злякано ловить мене за руку. — Ні, це не я! Навіщо мені це?

— Щоб помститися за те, що я викинула кошеня? Бо ти відчувала, що ми тебе ніколи не приймемо? Та що завгодно може бути! Може її взагалі підіслали конкуренти! Не було-не було, а раптом з'явилася дружина без роду і племені! Хто ти така? — кричить бабуся.

— Заспокойтеся! — кажу водночас і я, і поліцейський.

— Пані Віолетто, в вашій кімнаті знайдено халат, як на відео. Це ваша річ? — нам демонструють Віолин халат. Вона кволо киває головою.

— Ви досі стверджуєте, що на відео — не ви?

— Не я…

— Пане слідчий, на що ви натякаєте? — різко кажу я.

— Ми маємо задати кілька питань вашій дружині, пане Станіславе.

— Без адвоката жодних питань і жодних відповідей! — впевнено кажу, стискаючи руку Віоли. — Маємо право! 

— Звісно, ваше право, — каже слідчий. 

Я прошу в нього телефон, оскільки мій досі не в мене. Але зателефонувати не встигаю. Віола раптово непритомніє.