Глава 28. Віолетта

Я прокидаюся першою. Сонячний промінь пробивається крізь вузьке віконце під дахом і лоскоче мені обличчя. На мить я не можу зрозуміти, де я — адже все навколо чуже. Потім згадую: маленька дача Стаса, дерев’яні стіни, запах смоли і вогкості, що тягнеться з ранкового повітря. І серце стискається від тепла — він врятував нас. Він привіз мене сюди, аби ми мали дах над головою.

Я обережно встаю, щоб не розбудити його. Стас лежить, міцно заснувши, на вузькому ліжку, навіть у сні його обличчя виглядає втомленим. Під очима тіні, а губи стиснуті, ніби й уві сні він тримає себе в контролі. Я не стримую легку усмішку.

Тихо спускаюся сходами вниз. На першому поверсі — маленька кухня, де майже нічого немає: порожні полиці, в холодильнику лише кілька яєць, банка варення, шматок хліба і старий чайник. Я зітхаю, але одразу вмикається моя професійна звичка. Я ж кухарка, і мене вчили робити страви навіть із найскромніших продуктів.

Знаходжу сковорідку, мию її, розбиваю яйця, підсмажую з шматочками хліба — виходить щось на кшталт тостів. Варю чай, ставлю баночку варення на стіл. І кухня, яка хвилину тому виглядала мертвою, поступово наповнюється запахом домашнього тепла.

— М-м-м… пахне так, ніби я вдома, — чую за спиною хриплий сонний голос.

Обертаюся. На сходах стоїть Стас. Волосся розкуйовджене, футболка перекручена, очі примружені від світла. Він виглядає настільки звичайним, людяним і водночас милим, що я раптом відчуваю, як щоки спалахують.

— Добрий ранок, — відповідаю я, наливаючи йому чаю. — Я знайшла лише це. Сподіваюся, не розчарую.

Він підходить ближче, сідає за стіл і проводить рукою по обличчю.

— Та ти жартуєш? Це розкішний сніданок. Я не пам’ятаю, коли востаннє їв так рано. Спав сьогодні, як вбитий.

Я всміхаюся і сідаю навпроти.

— Просто ти був страшенно зморений. Не дивно після всіх нічних пригод.

Він дивиться на мене і раптом починає всміхатися

— Пригоди — це точно. І цікаво, що ж все таки сталося?

— Ти думаєш, як бабуся? — здивовано перепитую. — Що це підпал?

— Не знаю. Головне, що обійшлося без жертв. А де наша маленька розбишака? Теж спала без задніх лап?

— Між нами спала, а зранку побігла полювати на горобців на ґанку, — усміхаюся.

Ми їмо разом, і кухня заповнюється якимось дивним затишком, який важко описати словами. Наче світ за межами цього дерев’яного будинку перестав існувати.

Але він знову повертається до реальності першим:

— Треба буде сьогодні поїхати назад. Подивимося, чи вціліли телефони, документи, одяг. Якщо щось лишилося — заберемо.

Я зітхаю.

— Думаєш, нас пустять одразу?

— Я поговорю з поліцією та пожежними. Маю право зайти. Принаймні забрати найнеобхідніше.

Я киваю. Всередині трохи страшно знову бачити наш дім, обвуглений і холодний. Але поруч зі Стасом я вже не відчуваю того безсилля, яке накрило мене вчора.

Я дивлюся на нього й тихо кажу:

— Добре. Поїдемо разом.

Він усміхається так, ніби почув щось дуже важливе.

Ми вирушаємо ще зранку. Сонце тільки піднімається над полем, повітря свіже, але в салоні машини відчувається вчорашня втома. Стас за кермом, я поруч, і Рорі, загорнута в мою кофту, сопе на колінах. Я ловлю себе на думці, що цей маленький клубочок — наче символ того, заради чого він ризикував. І серце стискається від вдячності.

Машина рівно котиться дорогою, аж раптом, десь посеред траси, двигун видає глухий звук і замовкає. Стас пробує завести ще раз, але все марно.

— Ні, ну це вже смішно, — бурмоче він і б’є долонею по керму. — Закінчився бензин.

— У нас хоч гроші є? — питаю тихо.

Він лише хитає головою.

— Телефон, карта, гаманець… усе залишилося в будинку.

— І що робити? 

— Я щось придумаю… — каже він. 

Я дивлюся на свої спортивні штани — трохи завеликі, бо його. Мимоволі засовую руки в кишені й раптом відчуваю щось тверде. Скручена купюра. Витягую й розгортаю — п’ятсот гривень.

— А це що? — сміюся й показую йому.

Стас дивиться на гроші, потім на мене — і вибухає радісним сміхом.

— Ти навіть не уявляєш, наскільки ти зараз рятуєш ситуацію. Це, мабуть, ще з минулого року залишилось…

— Отже, доля вирішила, що ми не залишимося без шансу, — кажу я, і в очах раптом стає світліше.

Він виходить із машини, замикає її на сигналізацію.

— Добре, тоді підемо на маршрутку. Зараз якраз має бути зупинка за кілька кілометрів.

Ми йдемо узбіччям. Стас іде поруч, трохи нахилившись, аби тримати мене за руку. Я відчуваю його тепло й силу й думаю, що мені зовсім не страшно. Навіть коли все проти нас.

На зупинці довго чекати не доводиться — під’їжджає старенький трамвай. Ми заходимо всередину, сідаємо в самому кінці. Людей небагато: пара бабусь із торбами, кілька студентів. Рорі вовтузиться в мене на руках, добре, що хоч не тікає.

Стас озирається й знизує плечима.

— Сто років не їздив громадським транспортом. Навіть не пам’ятаю, коли востаннє.

Я посміхаюся:

— Ну от, отримаєш новий досвід. Це ж навіть цікаво.

Він хмурить брови й удавано серйозно каже:

— Тільки скажи, якщо тут прийнято співати пісні чи розповідати анекдоти, я не готовий.

Я регочу так, що кілька пасажирів обертаються.

— Заспокойся, тут просто треба їхати й мовчати.

Він нахиляється ближче й шепоче:

— Добре, але я все одно планую веселити тебе всю дорогу.

І справді — він починає вигадувати дурні історії про “шляхетного трамвайного лицаря” та “чарівну кухарку, яка вміє варити чай із нічого”. Я ледве стримуюсь, щоб не сміятися вголос на весь вагон.

Пересадки одна за одною — спочатку маршрутка, потім ще один трамвай, потім автобус. Ми встигаємо перехопити чай у пластикових стаканчиках, і навіть цей дешевий напій здається найсмачнішим у світі, бо п’ємо його разом.

Коли місто нарешті наближається, я відчуваю дивне відчуття. Там нас чекає згарище, біль і невідомість. Але зараз, у тісному салоні громадського транспорту, поруч зі Стасом, я вперше розумію: ми впораємось.