Глава 26. Стас

Ночувати в будинку неможливо. Дим, запах гару, пожежники все ще метушаться — тут не витримаєш. Бабуся з батьком їдуть у готель. Мені ж навіть нічим заплатити: карта, готівка, телефон — усе залишилося в кімнаті. Може й згоріло, а може й ні, але повертатися туди я не хочу.

Я дивлюся на Віолу. Вона стоїть у піжамі, міцно тримає Рорі, наче боїться знову втратити. І я розумію: у мене тільки один вихід.

— Ходімо, — кажу, киваючи в бік машини. — Ключі лишилися у водія.

— Куди? — питає вона, трохи розгублена.

— За місто. Є в мене одне місце. Маленька дача. Переночуємо там, поки все не з’ясується.

Ми сідаємо в авто. Дорога тиха, нічна, ліхтарі мелькають за вікнами. Віола обіймає себе руками, ніби їй холодно. Я кидаю на неї погляд і відчуваю, як стискається серце: вона ще бліда, ще перелякана.

— Вибач, — кажу тихо. — Я мав подумати наперед. Мати гроші при собі. Мати запасний план… А тепер от так.

Вона повертається до мене. Її очі блищать у темряві.

— Стасе… все чудово. Ти ж мене не кинув. Це головне. Та й хто може бути готовим до нічної пожежі?

Я відводжу погляд, бо раптом стає важко дихати від того, як щиро вона це сказала.

Дорога займає трохи більше години. І ось ми під’їжджаємо до невеличкого дерев’яного будинку. Стара, але міцна дача, що залишилася від діда. Навколо сад, клумби, звісно, занедбані, бо буваю я тут рідко. Проте трояндам не заважає це квітнути. Я нахиляюся, відгортаю квіти й дістаю ключ.

— Ось він, мій тайник, — усміхаюся.

Віола теж усміхається у відповідь. Ми заходимо всередину: перший поверх — невелика кухня і маленька вбиральня, дерев’яні сходи ведуть на другий. Там — одна спальня, затишна, але скромна.

— Тут і поживемо пару днів, — кажу, знімаючи куртку. — Не палац, але дах над головою є.

Віола гладить Рорі, яка вже почала обнюхувати куточки.

— Тут добре. Думаю, їй навіть сподобається, — каже з легкою усмішкою.

Та потім зітхає:

— Шкода, що в нас зовсім нема одягу.

— У мене тут трохи є, — відповідаю. — Футболки, спортивні штани… Не дуже жіночне, але краще, ніж нічого.

Вона дивиться на мене з тією самою ніжною впертістю, від якої я кожного разу здаюся.

— Мені підійде.

На якусь мить стає тихо. Лише цокіт кігтиків Рорі по підлозі. Раптом Віола підходить ближче.

— Стасе… — її голос теплий і трохи тремтячий. — Дякую тобі за все. За те, що ризикнув. За те, що врятував не тільки її… а й мене.

Її слова б’ють прямо в серце. Я намагаюся відповісти, але язик плутається. Я просто дивлюся в її очі й ловлю себе на тому, що хочу торкнутися її ще раз. Не можу стримати себе, тому ніжно кладу долоню на її щоку. Вона не відходить, так і дивиться на мене з довірою, ніжністю.

— Не варто подяки. Все нормально…

Я чую, як мої слова зависають між нами, але відповіді від Віоли не потребую. В її погляді — все: вдячність, тепло, навіть щось більше. Я відвертаюся першим, бо боюся, що можу втратити контроль і сказати зайве. Якось зруйнувати цю ідилію між нами.

Ми підіймаємося дерев’яними сходами на другий поверх. Сходи скриплять, та мені чомусь здається, що цей звук навіть додає затишку. Спальня маленька, дах похилий, одне вікно з вузькими фіранками. Кімната пахне сухим деревом і трохи пилом — тут я не був давно. Але зараз це місце здається рятівним островом серед хаосу.

— Тут є ковдра і подушки, — кажу, відсуваючи кутову шафу й дістаючи звідти постіль. — Я стелю на дивані внизу, а ти лягай у ліжко.

— Ні, Стасе, — вона хитає головою, — ти ж теж стомився. Диван зовсім маленький, ти не зможеш там спати. Ліжко одне, правда? Ну, значить, розділимо.

Я завмираю на мить, дивлюся на неї. Вона говорить це спокійно, без жодного підтексту, але всередині мене щось стискається. Мовчки киваю.

Віола бере мою футболку, яку я знаходжу в комоді, і зникає в маленькій вбиральні. Я чую, як брязкає кран — вона вмивається. Рорі вже встигла застрибнути на підвіконня й уважно дивиться на нас із темними очима, наче теж охороняє цей дім.

Коли Віола повертається, я на мить втрачаю дар мови. Її волосся ще вологе після води, футболка на ній трохи завелика, спадає з плеча, і вона виглядає так… домашньо. Наче все життя мала бути тут.

Я швидко відводжу очі, роблю вигляд, що метушуся з постіллю. Лягаю з краю, залишаючи їй більше місця. Тиша заповнює кімнату, лише цокає годинник десь унизу.

— Стасе, — тихо каже вона, коли ми лежимо в темряві. — Я й досі не вірю, що ти туди повернувся. У той вогонь.

— Не міг інакше, — відповідаю. — Я бачив твої очі, коли ти сказала про Рорі. Я знав, що якщо не спробую — ти ніколи мені цього не пробачиш. А ще… я б сам собі не пробачив.

Вона мовчить кілька секунд, і я вже думаю, що вона заснула. Та потім відчуваю — її рука торкається моєї. Легко, несміливо, ніби боїться.

— Ти не уявляєш, що це для мене значить, — шепоче. — Я вперше за довгий час відчуваю, що поруч є хтось, на кого можна розраховувати.

Я ковтаю клубок у горлі й стискаю її пальці у відповідь. Ми лежимо так — не рухаючись, не кажучи більше нічого. І мені здається, що ця ніч, ця тиша і її долоня в моїй руці — найцінніше, що я мав за останні роки.