Глава 25. Віолетта

Я стою на подвір’ї, ще досі задихаючись від диму. Горло пече, очі сльозяться. У вухах шумить, і серце калатає так сильно, що я боюся — зараз вискочить. Перед очима одна картина: як Стас зник у чорній пащі будинку.

— Не можна! Не пущу! — Саша тримає мене залізною хваткою.

— Там же Стас! — кричу, зриваючи голос. — Там моє кошеня! Вони ж можуть загинути!

Я рвуся вперед, але вона не відпускає. Сльози застилають зір, світ хитається, я готова впасти.

І раптом — рух у темряві. Силует виринає з диму. Він кашляє, хитається, але йде. Мій світ зупиняється. Стас. У руках щось маленьке, чорне від кіптяви.

— Стас! — крик зривається сам.

Він виходить, майже падає на коліна, але несе мого клубочка. Я кидаюся до нього, забираю Рорі, пригортаю до грудей. Маленька тремтить, вчепилася кігтиками в мою футболку, і це найсолодший біль у світі.

Я не витримую. Обіймаю Стаса, цілую його в гарячі від диму губи. Сльози течуть рікою.

— Ти… ти мій герой… — шепочу. — Ти врятував її…

Він тільки знизує плечима, але в очах — ніжність, від якої я ледве не тону.

Та різкий голос бабці розтинає цей момент.

— За чим ти туди ліз? — її очі блищать гнівом.

Стас мовчить. Я обіймаю Рорі ще міцніше — і цього досить, щоб правда стала очевидною.

— За кошеням?! — вигукує бабця, і її крик відлунює у дворі. — Ти мало не загинув через тварину!

— Тварина теж повинна жити! — хрипко відповідає Стас, ледве відкашлюючись.

Я відчуваю, як щось тепле і нестримне розливається в грудях. Але батько підходить і гримить ще жорсткіше:

— Хлопче, ти втратив розум?! Ти ризикував життям через кота!

— Це не просто кіт, — я не витримую і кричу.

— Замовкни, — різко відрізає батько, змушуючи мене закрити рота.

— Не смійте так з нею розмовляти! — вступається за мене Стас. Я зовсім не хочу, щоб він остаточно розсварився з рідними через мене, а до того все і йде, тому беру його за руку і прошу:

— Будь ласка, не треба.

— Відколи вона з’явилася, ти як сказився! Може до ворожки піти? Вона тобі поробила! — злісно блимає в мою сторону бабуся. — Відьма!

Я стискаю кошеня в долонях. Образливо до глибини душі. Відходжу трохи далі. Не хочу слухати сварок. Стас, авжеж, не стримався, але що він їм каже, мене не цікавить. Це все пагубно впливає на мої нерви, а в мене не лише кошеня, в мене дитинка під серцем.

— Віоло, не зважай, прошу тебе, — Стас підходить до мене. Гладить кошеня в моїх руках, бережно обіймає мене. Я киваю.

Разом сідаємо на траву, я тримаю Рорі і дивлюся на Стаса. Він ледве тримається на ногах, але в його очах — тиха впевненість: він зробив правильно.

І в цю мить чути виття сирен. На подвір’я врізається пожежна. Люди у формі кидаються до будинку, з криками розгортають шланги. Вода б’є по чорних стінах, у повітрі стоїть важкий запах гару, змішаний із сирістю.

— Замкнула проводка, — каже один із пожежників, знімаючи каску. Його обличчя втомлене, зморене.

Бабця дивиться на нього, і я бачу в її погляді кригу.

— Ні, — каже вона тихо, але так, що всі замовкають. — Це був підпал.

Її слова ріжуть повітря, наче ножем. Я бачу, як батько нервово стискає щелепу, опускає очі.

Будинок виглядає жахливо: чорні плями на стінах, димар ще димить, частина даху обвалена. Навіть я, далека від цих справ, бачу, що відновлювати доведеться довго і дорого.

Але мені байдуже. Я сиджу з Рорі, чую, як вона тихо нявчить у мене на грудях, і відчуваю руку Стаса на своїй талії.

Він міг загинути. Міг не повернутися.

Але він повернувся. І це був мій Стас. Мій герой.

Я знаю одне: після цього моє серце вже не моє. Воно назавжди його. Що б на нас не чекало далі.