Глава 24. Стас

Засинаю неспокійно. Думки не дають спокою: слова батька Віоли, його холодний, різкий голос, як вона тоді здригнулася за столом, наче від удару. І ще — той самий «колишній».

Я пригадую уривки розмов, які чув раніше: як вона тихо, майже пошепки, сварилася телефоном, як благала когось залишити її в спокої. І сьогодні — батькові натяки, напівправда, напівпогрози. Чутки про вагітність… Хто бреше про таке? З якою метою? Чи він справді думає, що можна підштовхнути суворого тирана-батька змусити Віолу вийти за нього? Я стискаю зуби. Не люблю лізти в чуже особисте, але це мене гризе. Бо якщо хтось заважає їй жити зараз — я мушу знати, щоб захистити.

Зрештою повіки стають важкими, і сон накриває мене хвилею.

Та серед ночі мене вириває різкий, тривожний запах. Дим. Гіркий, густий, їдкий.

Я різко розплющую очі. Серце вибухає ударами, скроні пульсують. Намагаюся збагнути, чи не сниться. Ні, це реальність. Підхоплююся з ліжка, рвуся до дверей і відчиняю їх — мене одразу обдає гарячий потік диму, який накочує хвилею, наче чорний океан.

— Чорт! — вихоплюється з мене.

Миттю кидаюся до Віоли. Вона спить так глибоко, що не реагує на мої перші крики. Трясу її за плечі, майже рву з ліжка.

— Віоло, вставай! Пожежа!

Вона розплющує очі повільно, ніби крізь важкий сон, і одразу починає кашляти від диму, що вже просочується в кімнату. Я бачу, як вона хитко тримається на ногах, і міцно хапаю її під руку.

— Швидко, зі мною! — кажу різко, не залишаючи їй часу на роздуми.

Ми вибігаємо в коридор. Там — суцільне пекло. Повітря чорне й важке, очі ріже, у грудях пече, наче вогонь уже всередині. Знизу верещить сигналізація, гучна й пронизлива. Слуги метушаться, бігають з відрами води, хтось намагається збити полум’я вогнегасником. Тріскіт палаючого дерева зливається зі звуками паніки.

Я міцно веду Віолу вперед. Вона кашляє, хапається за мене обома руками. Ми прискорюємо крок, майже біжимо, і зрештою вириваємося на вулицю.

Тут теж хаос. Бабця і батько вже стоять на подвір’ї — обличчя напружені, голоси різкі. Хтось із прислуги кричить, що вогонь почався на кухні, але тепер дим уже тягне крізь усі поверхи.

І раптом я бачу, як Віола блідне. Вона озирається, очі розширюються від жаху.

— Рорі… вона там! — спершу шепіт, а потім крик, який пробиває мене до кісток. — Рорі залишилася в кімнаті!

Я відчуваю, як у грудях щось стискається, мов у лещатах. Її кошеня. Її маленьке серце. Вона дивиться на мене так, ніби просить врятувати найдорожче, і я знаю — не маю права зупинитися.

Я навіть не думаю. Лише розвертаюся й кидаюся назад у палаючий будинок.

— Стасе! — кричить вона, розпачливо.

Я краєм ока встигаю побачити, як вона кидається за мною, але Саша перехоплює її, обіймає, утримує силоміць.

— Ні, Віоло! — кричить вона різко. — Ти не підеш туди!

Її голос зривається, плач і крик рвуться одночасно. А я вже занурююся в дим.

Темрява і вогонь стискають мене з усіх боків. Я низько нахиляюся, щоб хоч трохи легше було дихати. У легенях пече так, ніби ковтаю жар. Очі заливає сльозами від диму, орієнтуюся майже наосліп. У голові дзвенить єдина думка: знайти Рорі.

— Рорі! Киць-киць-киць! — кричу, але мій голос тонe в гуркоті, тріскотінні деревини й ревінні полум’я.

Я рвуся до нашої кімнати. Відчиняю двері — дим вивалюється клубами, але крізь туман я бачу силует. Маленький клубочок шерсті жмуриться під вікном, тремтить, притискається до підлоги.

— Ось ти де, малий, — бурмочу крізь кашель і кидаюся вниз.

Рорі пищить, очі великі, круглі від страху. Він дряпає мені руки, впивається кігтиками, але я хапаю його й притискаю до грудей, закриваючи собою.

— Тримайся, ми виберемося, — хриплю, сам не знаючи, чую він мене чи ні.

Дорога назад здається нескінченною. Дим ще густіший, стіни дихають жаром, вогонь тріщить так, ніби зараз звалиться стеля. Я йду наосліп, пам’ять підказує куди, ноги самі ведуть. Ще крок. Ще один. У вухах стоїть дзвін, легені палають.

І ось — світліший прямокутник дверей. Я рвуся туди, стискаючи кошеня, ніби власне життя.

Вибухом вириваюся назовні, в холодне нічне повітря. Відчуваю, як легені захлинаються киснем, кашель розриває груди, очі заливають сльози. Але я тримаю Рорі міцно.

— Стасе! — крик Віоли звучить, мов музика.

Вона вже біжить до мене. Я простягаю їй клубочок, і вона в ту ж мить притискає його до грудей. Її руки тремтять, по щоках течуть сльози — але цього разу сльози полегшення. — Ти живий! О Боже, як я злякалася!

І несподівано — її поцілунок. Гарячий, відчайдушний, наповнений вдячністю й любов’ю. Вона немов віддає мені все серце в одну мить.

Я обіймаю її за плечі, відчуваю, як вона ще тремтить, і шепочу:

— Я ж обіцяв — її ніхто не зачепить.

Вона дивиться на мене широко розкритими очима, і в цю мить я розумію: заради цієї дівчини я піду у вогонь ще раз. І знову. Скільки буде потрібно.