Глава 23. Віолетта

Ми виїжджаємо з двору, і світло батькових вікон повільно зникає позаду. Я сиджу мовчки, дивлюся в темряву за вікном, але в голові все ще звучать його слова: «Приходив тут кілька годин тому якийсь хлопчина. Теж казав, що наречений Віоли. Навіть, що вона вагітна від нього. Як ти це поясниш, доню?». Від одного згадування мороз іде по шкірі. Чому він не може відпустити мене? Чому йому так важливо втрутитися в моє життя знову?

Я зітхаю, опускаю голову й стискаю пальці на колінах.

— Ти вся напружена, — каже Стас, не відриваючи рук від керма. — Це через те, що твій батько згадав якогось хлопчину?

Я трохи вагаюся, але потім вирішую не ховатися.

 — Так… Він мій колишній. Ми зустрічалися кілька років, але… не зійшлися в поглядах щодо майбутнього. Він хотів одного, я іншого. І я пішла.

Стас кидає на мене короткий погляд, у його очах уважність.

 — І тепер він вирішив тебе повернути?

— Саме так, — кажу я тихо. — Я не розумію, навіщо. Ми ж закінчили. Все було сказано.

Дорога тягнеться, машини рідко трапляються назустріч, і ця тиша між нами чомусь здається дуже особистою.

— Хочеш, я допоможу його прогнати? — спокійно питає Стас. У його голосі немає ані тиску, ані ревнощів. Просто тверда готовність стати поруч.

Я ковтаю клубок у горлі й заперечливо хитаю головою.

 — Дякую. Це моя історія, я маю сама з нею впоратися. Просто… іноді страшно, що він не відчепиться.

Стас мовчить кілька секунд, потім знову киває.

 — Я зрозумів. Але знай: якщо він перейде межу — я не залишу тебе саму.

Я піднімаю очі й дивлюся на нього. Його профіль у світлі фар виглядає серйозним і спокійним. Усередині в мене розливається тепло. Несподівано легко стає дихати, бо я знаю — навіть якщо Матвій з’явиться знову, я вже не сама.

Ми нарешті повертаємося додому. Ледь машина зупиняється у дворі, я майже біжу до дверей. У коридорі ще пахне вечерею, хтось із прислуги прибирає посуд, але я навіть не зупиняюся. Хочу лише в кімнату.

Відчиняю двері — і тут же чую знайоме «мяу!». Маленький клубочок шерсті стрімголов кидається до мене.

— Рорі! — я опускаюся на коліна й простягаю руки. Вона одразу вмощується на моїх долонях і треться головою об щоку, наче намагається докоряти за те, що так довго була відсутня.

— Пробач, мала, — шепочу їй. — Сьогодні був важкий день.

Кішка жалібно нявкає, дряпає лапками мою кофту, вимагаючи уваги. Я вкладаю її на ліжко й лягаю поруч. Рорі одразу розгортає свою «атаку»: ганяється за моїми пальцями, хапає лапками ковдру, а потім смішно перевертається на спину й чекає, щоб я почухала їй живіт.

Я сміюся тихо, щоб не розбудити Стаса, який щось шукає на кухні. Цей малюк ніби змиває весь тягар дня.

— Ти ж мій єдиний захисник, правда? — кажу я йому, погладжуючи теплий животик. — Навіть не уявляєш, як сильно я тебе люблю.

Рорі муркоче так голосно, що мені здається — зараз загуде вся кімната. Її тепло, її маленькі лапки, її довіра… усе це діє на мене, наче заспокійливе.

Поволі повіки стають важкими. Я вкриваюся ковдрою, обіймаю кошеня й відчуваю, як воно засинає першим. За кілька хвилин і я занурююся у сон, тримаючи його поруч, ніби найдорожчий оберіг.