Глава 22. Стас

Коли ми з Віолою під’їжджаємо до її дому, в мене відразу виникає дивне відчуття. Дім виглядає затишним зовні — акуратний двір, охайні клумби, відчинені вікна. Але щойно ми переступаємо поріг, мене пробирає холод. Це не протяги — це атмосфера. Наче повітря тут важче.

Мама Віоли зустрічає нас з таким теплом, що серце стискається. Вона посміхається, обіймає доньку, кидає на мене швидкий погляд і вітається з якоюсь тихою радістю. Я відразу бачу: вона добра жінка, але водночас — пригнічена. В її очах тінь постійного страху, звичка говорити м’яко, щоб не розлютити когось іншого.

І я розумію, кого саме.

Вітальня просторна, але наповнена мовчанкою. Батько Віоли сидить у кріслі, не поспішає вставати. Його погляд ковзає по мені, наче він оцінює, скільки я коштую. А Віола… вона ніби зменшується поруч із ним. І я бачу, як усі — і мати, і навіть молодший брат, що визирає з-за дверей, — стежать за кожним його рухом. Усі бояться.

Мені знайомий цей тип чоловіків. Такі ніколи не викликали поваги. Страх замість поваги — це завжди слабкість, замаскована під силу. Але я ковтаю свої думки. Заради Віоли я мушу стримуватися.

Ми сідаємо за стіл. Мати ставить вареники, салати, навіть пиріг. Старається, щоб усім було добре. Але в повітрі — тиша, важка, як камінь. І ось він, її батько, нарешті звертається до доньки:

— Ну що, Віоло, нарешті з’явилася? Вирішила згадати про батьків? — слова його різкі, наповнені зневагою. — Добре, що хоч чоловіка привела, а не в подолі принесла.

Я відчуваю, як Віола здригається поруч. Опускає очі. Я бачу, як це її ранить, і в мені все перевертається.

— Перепрошую, — кажу я спокійно, але голос мій твердіший, ніж хотілося б. — Але чи не здається вам, що з власною дочкою можна говорити інакше? Вона не зробила нічого, щоб заслужити таке ставлення.

У кімнаті стає ще тихіше. Віола підводить на мене очі — і я бачу там подив, змішаний із полегшенням.

— Ага, аякже… Приходив тут кілька годин тому якийсь хлопчина. Теж казав, що наречений Вілли. Навіть, що вона вагітна від нього. Як ти це поясниш, доню? — на останньому слові робить химерний наголос. Віола полотніє.

— Я йому відмовила, ось він і обмовляє мене… — пригнічено шепоче.

— Вона ж ваша донька, — продовжую я вже м’якше, але наполегливо. — І те, що вона приїхала, — це привід радіти, а не дорікати. Ви маєте насамперед вірити їй, адже очевидно, що вона не винна.

Батько хмуриться, в його очах блискає обурення, але він мовчить. Видно, здивований, що вперше йому заперечили. Я знаю таких: вони сміливі, коли принижувати слабших, але з сильнішими суперниками в дебати не стають. А мати… мати дивиться на мене так, ніби я щойно зробив щось неможливе. Її погляд світиться — вдячністю, захопленням, навіть надією.

Я беру Віолу за руку під столом. Вона стискає мої пальці й тихо усміхається. І ця усмішка для мене дорожча за будь-які слова.

Я розумію: у цій сім’ї завжди бракувало того, хто просто став би на її бік. І якщо їм досі доводилося мовчати — то я більше не мовчатиму.

Коли тарілки спорожніли, а розмова за столом так і не набула тепла, Віола йде допомагати братові з уроками. Батько йде у своїй кімнаті з телевізором, гримнувши дверима, і в домі панує тиша. Я вже збираюся встати, коли мати Віоли легенько торкається мого плеча.

— Ходімо, — шепоче вона.

Ми заходимо на кухню. Там пахне випічкою й теплим молоком — ніби в іншому світі. Вона ставить переді мною чашку чаю, але сама так і не сідає. Стоїть навпроти, стискаючи руки, наче збирається з духом.

— Знаєте… — її голос тремтить. — Ви сьогодні зробили щось… неймовірне. Ви перший, хто коли-небудь осмілився відповісти йому.

Я мовчу, дивлюся, як її очі наповнюються блиском — не тільки сліз, а й чогось нового. Може, надії.

— Я… — вона зітхає. — Я все життя намагалася захищати дітей, як могла. Але… у мене ніколи не вистачало сил. А ви… ви так спокійно, так впевнено… Це для Віоли дуже багато значить.

Я підводжуся й тихо відповідаю:

— Я ніколи не дозволю, щоб вашу доньку принижували. Вона заслуговує на повагу й любов.

Її губи тремтять у слабкій усмішці. Вона киває, а потім каже:

— Знаєте, я вперше за багато років відчуваю, що моя дочка справді буде у безпеці. Дякую вам за це.

Я опускаю очі на чашку чаю, щоб приховати хвилювання. Усередині в мене з’являється клятва — навіть сильніша, ніж будь-які слова: я справді зроблю все, аби Віола більше ніколи не почувалася маленькою й самотньою. Навіть, коли нашу угоду буде розірвано, ніщо не завадить нам дружити… спілкуватися. Я її не залишу. Тепер вже ні.

І в цю мить я розумію, що мама Віоли дивиться на мене не просто як на гостя. У її погляді є щось інше — віра.