Глава 21. Віолетта

Ми повертаємося з кафе додому. Йти цим будинком мені страшно. Десь тут рідні Стаса, які ясно дали зрозуміти, що думають про мене. В кімнаті швидко збираюся в універ. Добре, що мені не треба весь день сидіти тут. 

— Не хвилюйся. Рорі в безпеці. Після вчорашнього, бабуся навіть не підійде до неї. Вона може не спілкуватися з нами, але знову таке провернути не посміє.

Я кволо усміхаюся й киваю.

— Добре. Просто… я не можу не думати про це.

— Тоді думай про те, що повернешся й побачиш, як вона спить на моїй подушці, — відповідає він жартома, і я навіть тихенько сміюся. Але тривога все одно залишається.

День в університеті тягнеться повільно, як гума. Викладач щось пояснює, студенти сміються з чиїхось жартів, а я не можу зосередитися. У голові — лише думка: а раптом бабця знову щось вигадає?

На обід я йду до лікарні. Білий коридор пахне антисептиком, стіни холодні, стерильні. Сиджу на стільці, погладжую живіт і відчуваю, як трохи легше стає. Наче малюк мене чує й заспокоює.

Коли заходжу до кабінету, лікар усміхається, переглядаючи аналізи. Мені міряють тиск, вагу.

— Усе добре. Малюк розвивається правильно. У вас чудові показники.

Я не можу стримати полегшене зітхання.

— Справді?..

— Так. Ви молодець, що дотримуєтесь рекомендацій, — киває він. Ага, дотримуюсь. Знали б ви…

Я виходжу з кабінету з відчуттям, що на серце впав камінь, і я можу нарешті вільніше дихати.

Повертаюся знову в універ. Маю ще дві пари на сьогодні.

Однак, мій спокій миттєво покидає мене, бо біля парадного входу в кампус помічаю його одразу. Матвій. Стоїть під деревом, звісно, чекає саме на мене. Серце стискається від неприємного передчуття. Не хочу його бачити. Не хочу чути. Я відводжу очі й пришвидшую крок.

— Віоло! — наздоганяє мене.

Я роблю вигляд, що не чую, але він майже відразу опиняється поруч. Схоплює за руку, але не владно. Майже ніжно.

— Як ти? — запитує тихо, ніби ми старі друзі.

— Що ти хочеш? — виривається в мене різко.

Він зітхає, дивиться уважно, майже винувато.

— Чому ти мене заблокувала? Ми ж… Нам не варто сваритися. Я прийшов, щоб помиритися. Я тоді перебільшив… ти ж знаєш, я емоційний.

Я відчуваю, як у грудях закипає лють.

— Помиритися?! Після того, що ти казав? Після того, що робив?!

Він стискає губи.

— Я був неправий. Я злюся, бо боюся. Але подумай сама — дитина… це не варіант. Ми ще занадто молоді. Невже ти хочеш змарнувати свою молодість на памперси?

Мене наче обливає холодною водою. Я різко відходжу назад.

— Замовкни! — голос зривається, і я відчуваю, як люди поруч починають озиратися. — Дитину я залишу! І крапка! А тебе це хай не хвилює. Навіть на аліменти подавати не стану. Дитина моя. Живи вільно, не марнуй молодість.

Я розвертаюся й іду швидким кроком, але він не відстає.

— Ти де живеш? — його голос тепер глухий і твердіший. — Не в Саші, я знаю.

Я зупиняюся, стискаю пальці в кулаки.

— Це тебе не стосується.

Він хмуриться, нахиляється трохи ближче.

— Якщо ти не скажеш — я розповім усе твоїм батькам. Подивимось, як вони відреагують.

Мені раптом стає холодно. Він тисне на найболючішу рану. Я не можу дозволити, щоб мама й тато дізналися від когось іншого. Боюся, тоді в батьківський дім мені шлях буде закритий. Я ігнорую слова Матвія. Швидко забігаю в навчальний заклад. Там він мене переслідувати не буде.

Руки тремтять, коли я дістаю телефон. Пальці самі набирають номер. Стас відповідає відразу.

— Алло?

— Стасе… — голос мій тихий, я ледь стримую сльози. — Якщо в тебе буде час… сьогодні ввечері… поїхали до моїх батьків. Я хочу познайомити тебе з ними. Пам’ятаєш, я казала, що тобі доведеться зіграти мого нареченого і перед моїми рідними?

На тому кінці кілька секунд мовчання. Потім його рівний, спокійний голос:

— Добре. Скажи тільки коли, і ми поїдемо.

Я стискаю телефон у руці, і мені стає легше. Я не знаю, як пройде ця зустріч, але одне знаю точно: тепер я не сама.

Коли кладу слухавку після розмови зі Стасом, серце ще калатає. Я дивлюся на екран, пальці самі тремтять, але я знаю: наступний дзвінок має бути до мами. Вона повинна дізнатися від мене, а не від когось іншого.

Натискаю потрібний контакт. У голові крутиться тисяча думок. А раптом розчарується? А раптом в них знову сварка? І все ж натискаю “подзвонити”.

— Алло? — чую її знайомий голос, теплий, але трохи втомлений.

У мене перехоплює подих. Я завжди любила маму. Вона — моє тихе сонце, моя тиха підтримка. Але водночас усередині стискається злість: чому вона все життя терпіла батькові вибрики? Чому ніколи не спробувала врятувати мене від нього?

— Мамо… це я, — кажу я нарешті, і в горлі стає важко.

— Віолочко! — її голос одразу теплішає, стає радісним. — Доню, як же добре, що ти подзвонила. Ми так сумуємо за тобою.

Я ковтаю клубок у горлі, зітхаю.

— Я… хочу приїхати сьогодні. З одним другом.

На тому кінці коротка пауза, а потім:

— Господи, яке щастя! Приїжджай, ми чекатимемо. Тато теж буде вдома… Я приготую твої улюблені вареники.

Слухаючи її голос, я відчуваю змішані емоції. Любов стискає серце, але десь глибоко точить і образа — за її мовчання, за роки, коли я залишалася наодинці з батьковою жорстокістю.

— Добре, мамо, — кажу я тихо. — До вечора.

Ми вішаємо слухавку. Я виходжу на вулицю зі сторони саду, сідаю на лавку, обіймаючи сумку, і видихаю так, ніби з мене виходить увесь кисень. Попереду вечір, якого я боюся, і водночас відчуваю — його не уникнути.