Глава 20. Стас

Прокидаюся від знайомого шурхоту й тихого муркотіння. Відкриваю очі й бачу, як Рорі з азартом ганяється за власним хвостиком просто на нашій ковдрі. Поруч — Віола, ще сонна, злегка розтріпана, але така гарна, що в мене перехоплює подих. Її обличчя розслаблене, дихання рівне, а світло ранку робить її ще ніжнішою.

Я ловлю себе на думці, що хочу прокидатися отак щодня, милуючись нею. Від цієї думки теплішає так сильно, що навіть забуваю про безсонну ніч.

Вона повільно розплющує очі, зустрічає мій погляд — і одразу червоніє, ніби усвідомила, що ми спали поруч.

— Це все моя Рорі, — бурмоче, прикриваючись ковдрою. — Завдала тобі стільки проблем.

Я усміхаюся.

— Дрібниці. Повір, навіть після того, як угода завершиться, я за цим сумуватиму. — Я нахиляюся, щоб торкнутися кошеняти, і воно задоволено мурчить, вмощуючись на моїй руці.

Віола дивиться на мене так, ніби не знає, що сказати. І я вловлюю, що її збентеження переплітається з чимось теплішим, м’якшим.

Ми спускаємося на сніданок, і я вже готовий до холодного прийому. Але те, що бачу, все одно дратує. Бабуся і батько сидять за столом, кам’яні, мов статуї. Щойно ми сідаємо — вони різко піднімаються.

— Поки ти не вибачишся, Стасе, — починає батько, стискаючи кулаки, — ми не будемо сидіти з тобою за одним столом.

— І в цьому домі, — підхоплює бабуся крижано, — ви з Віолою не їстимете.

Я відчуваю, як всередині мене все закипає. Слуги швидко збирають зі столу тарілки, наче боячись опинитися між двома вогнями.

— Це вже перебір, — кажу крізь зуби. Я різко підводжуся, беру Віолу за руку. Вона перелякано дивиться на мене, але я тільки міцніше стискаю її пальці. — Ходімо.

— Куди? — шепоче вона.

— Хоч у найближче кафе. Але точно не тут, — відповідаю, виводячи її з-за столу. Голос мій рвучкий, гнівний, і я бачу, як батько відводить очі, а бабуся стискає губи.

Я веду Віолу на вулицю, не озираючись. У грудях палить вогонь — вони зайшли надто далеко. Зневага до мене — ще можна терпіти. Але коли вони принижують її — це межа.

— Це просто нонсенс, — бурчу, коли ми виходимо за ворота. — Вони втрачають будь-які рамки.

Віола тихо йде поруч, але я бачу в її очах суміш страху й вдячності. І ця вдячність дає мені сили. Я не дозволю, щоб її зламали. Не дозволю, щоб вона відчувала себе чужою в моєму домі.

Ми йдемо мовчки, я все ще стискаю її руку, ніби боюся, що вона вислизне. Усередині мене все кипить — не розумію, як рідні можуть бути такими черствими. Ми заходимо в маленьке кафе на розі вулиці. Тепле світло, запах свіжої кави й щойно спечених булочок — контраст із тим холодом, що ми залишили за спиною.

Офіціантка усміхається й веде нас до столика біля вікна. Ми сідаємо, і Віола все ще дивиться на мене — так тихо, ніби боїться щось сказати.

Я відкашлююсь, намагаюся зняти напругу.

— Вибач, — кажу. — Я не хотів тягнути тебе в цей дурдом.

— Це ж не твоя вина, — шепоче вона. — Я сама винна, що принесла кошеня. Фактично через нього це все.

— Не смій так казати, — перебиваю. — Віоло, ти взагалі тут ні до чого. Кошеня — це лише привід. Це вони… вони не бачать, що в мені вже не той хлопець, яким можна командувати.

Вона опускає очі, крутить в руках ложечку, і я відчуваю, що мушу сказати більше. Вперше за довгий час.

— Ти знаєш, — починаю тихо, — я завжди думав, що родина — це тил. Але у мене було інакше. Батько хоче бачити в мені копію себе. Йому начхати, ким я хочу бути. А бабуся… вона звикла, що все має бути за її правилами. Якщо я не граю за їхніми законами — я зрадник.

Віола піднімає на мене очі, і в них немає жалю — тільки розуміння. Це дивно заспокоює.

— А ти? — питає вона. — Чого хочеш ти?

Я завмираю, ковтаю каву, що принесла офіціантка, і відчуваю, як гаряче пробігає всередині.

— Я хочу… — роблю паузу. — Хочу, щоб мене приймали таким, яким я є. Хочу бути з кимось, хто не тягнутиме мене назад. Хочу… щоб хоч раз у житті було просто — без цієї війни з усіма.

Я сам дивуюся, як легко ці слова зриваються з язика. Зазвичай я мовчав. Тримав усе в собі. Але поруч із нею… наче все виривається саме.

Вона усміхається ледь-ледь.

— Ти вже маєш це, Стас. Принаймні зі мною війни точно не буде.

Мені стає тепло від її слів. І я розумію, що, можливо, вперше за довгий час я справді не сам.