Глава 19. Віолетта

Ми виходимо з дому мовчки. Усередині мене ще бурлить, але водночас з’являється дивне відчуття захищеності: Стас тримає йде поруч, а Рорі дрімає в моїх руках, наче нічого не сталося. В будинку я не ризикнула її залишити.

У машині я ковтаю повітря й шепочу:

— Ти бачив її очі? Вона ж тепер мене ненавидить остаточно. Я про твою бабусю, якщо що.

— Її ненависть нічого не варта, — відповідає Стас твердо. — Ти — моя дружина. І крапка.

Його голос такий спокійний, що я раптом усміхаюся. Усмішка ще тремтить від сліз, але вона справжня. Не віриться, що такі чоловіки існують! Він ідеальний! І навіть дивно, що заради фіктивної дружини на місяць він робить всі ці речі і свариться зі своєю ріднею. Розумію, що в їх стосунках все заплутано, але все одно мені дуже приємно відчувати чиюсь підтримку хоча б тимчасово.

У магазині все перетворюється на маленьку пригоду. Стас бере рожеву мисочку з сердечками.

— Оце саме для Рорі.

— Вона ж кошеня, а не принцеса, — сміюся я.

— Для мене ти — принцеса, а вона твоя охорона, — підморгує він.

Я сміюся вголос, і вперше за весь день стає легко. І дивно. Бо він каже це так, наче між нами все по-справжньому. Боюся, що повірю в нашу брехню просто тому, що Стас хороша людина. Не закохатися в нього здається ще тим випробуванням. Якась ходяча спокуса, ну вже настільки він відповідає очікуванням кожної дівчини на світі. Як можна таким бути?

Вибираючи іграшки, Стас залипає між мишкою й м’ячиком.

— Бери все, — вирішує він. — Хай у неї буде більше, ніж у мого було.

— Так, у тебе був кіт, ти розповідав. В нього було мало іграшок? — питаю я.

— Де там? Я ховав його від батька на горищі, носив молоко й хліб… Мама знала і дозволяла, в тато… Коли дізнався, проробив сьогодніднішній трюк бабусі. — Стас стискає щелепи. — Я не дозволю, щоб така історія повторилася.

Я тихо кладу руку йому на плече.

— Так шкода. Але ти маєш собою пишатися. Зараз ти не дозволиш, щоб таке сталося знову.

— Дякую, — він легенько торкається моєї долоні.

Ми повертаємося додому з повними пакетами. Рорі радісно бігає по новому лотку, наче розуміє, що все це тільки для неї. Я дивлюся на неї й відчуваю, що цей вечір стає нашим. Наш маленький світ — я, Стас і кошеня. І ніхто не здатен його зруйнувати.

Стас сидить на дивані, тримає в руках м’ячик і усміхається. Я ловлю його погляд і розумію: ми стали ближчими.

Ніч здається тихою, але вже за кілька годин наш спокій закінчується. Рорі прокидається й вирішує, що півночі — ідеальний час для розваг. Вона стрибає на шафу, потім на ліжко, потім женеться за власним хвостиком і гепається просто Стасу на ковдру.

— Це кінець… — бурмоче Стас крізь сон, коли кішка треться до його вуха. — Ми більше ніколи не виспимося.

Я сміюся, хоч теж ледве тримаю очі розплющеними.

— Вона ще маленька, їй потрібна увага.

— Вона ж мініатюрний демон, — бурчить він, але піднімається, бере м’ячик і кидає його по підлозі. Рорі з радісним нявком мчить за ним.

Я лягаю на подушку, спостерігаючи, як мій серйозний чоловік серед ночі грається з кошеням. І в грудях теплішає так сильно, що хочеться плакати — від щастя цього разу.

— Стасе, — кажу тихо. — Вона зробила нас справжньою сім’єю.

Він повертається, усміхається й лягає поруч зі мною на дивані. 

— Може, коли зрозуміє, що не треба бігти від мене до тебе, засне. А тоді я піду, — каже він.

Рорі, задоволена, вмощується між нами клубочком. І я засинаю, знаючи, що це вже не просто ніч після сварки. Це перша ніч нашого маленького сімейного життя.