Глава 18. Стас

Я під’їжджаю до дому, втомлений після робочого дня, але одразу щось відчуваю не так. Біля воріт стоїть Віола. Обличчя бліде, очі заплакані, руки тремтять.

— Віоло?.. — я кидаю машину просто на алеї та підбігаю до неї. — Що трапилось?

Вона тільки дивиться на мене, і сльози хлинуть ще дужче. Дівчина тулиться до мене, наче тримаючись за останню опору. І це несподівано… приємно.

— Рорі… Її немає… — шепоче вона крізь схлипування.

Я стискаю зуби. У грудях спалахує гнів.

— Як це немає? Де вона?!

— Саша казала, що Марія винесла її на вулицю… Дарія Семенівна звеліла, — Віола знову плаче, плечі тремтять.

— Чорт забирай… — виривається в мене. — Це не дім, а божевільня!

Я обіймаю Віолу міцніше. Вона вся дрібно тремтить, і мені хочеться розгромити цей дім, аби тільки вона більше не плакала.

— Слухай, — я притримую її за плечі, нахиляюся так, щоб вона глянула на мене. — Ми знайдемо її. Я тобі обіцяю.

— А якщо… якщо з нею щось трапилось?.. — Віола здається мені дитиною: наївною, чистою, світлою. Така прекрасна в своїх хвилюваннях за бродяче кошеня. Мене це зворушує.

— Тсс… не думай так, — я торкаюся її щоки. — Колись у мене був кіт, знаєш? Малий бандит. Втік одного разу, мама думала, що загубився. А він сидів під кущем троянд і чекав, поки його знайдуть. Отаким хитрюгою був. Тож і Рорі зараз десь чекає на тебе.

Я відчуваю, як її дихання трохи вирівнюється, як вона вчепилася в мою руку, наче шукаючи сили.

— Добре… давай шукати, — шепоче вона.

Ми разом ідемо алеєю, вигукуючи ім’я малечі. Я бачу, що вона ще тремтить, але вже тримається поруч. Крок за кроком ми проходимо всю вулицю, зазираємо в кущі, під паркани, звертаємо на сусідню. З кожним метром надія у Віолі вмирає. А я починаю хвилюватися, що якщо ми не знайдемо кошеня, мені доведеться щось вигадувати, щоб заспокоїти дівчину. І нарешті — тихенький писк.

— Чуєш? — я нахиляюся, прислухаючись.

З-під крилатої туї визирає маленька мордочка. Рорі.

— О, моя хороша, — видихає Віола й кидається до неї, підхопивши на руки. Вона цілує малечу, плаче й сміється одночасно.

Я дивлюся на них і відчуваю, як у мені поступово згасає злість, залишаючи тільки рішучість: я більше ніколи не дозволю їм так з нею поводитись.

— Я ж казав, — усміхаюся я крізь втому. — Вона просто чекала, щоб її знайшли.

Віола піднімає на мене очі, сповнені вдячності, і в ту мить я готовий стерти з лиця землі всіх, хто змусив її плакати.

— Що, дівчата? Тепер додому? — я усміхаюся.

Йдемо додому вже весело і швидко. Віола тримає на руках Рорі й примовляє до неї. Я усміхаюся, але в душі знову починаю злитися. Доведеться поговорити з бабусею серйозно.

Дарія Семенівна знаходиться одразу. Вона стоїть на порозі, очікуючи нас. Обличчя скривлене, перекошене від люті.

— Чому ти несеш у мій дім цей блошистий непотріб? Я заборонила! — чується її дзвінкий голос із гнівними нотками.

— Що ви собі дозволяєте?! — я не можу стриматися. Кричу, аж відлуння розлітається по всьому холу, хоч ніколи досі не дозволяв собі підвищувати голос. Сьогодні просто не стримався. — Викидати кошеня з дому?! Яке ви мали право? У цієї тваринки є власниця!

Бабуся здригається, її аж перекошує. Вона рвонула до мене.

— Все, що в цьому домі, належить мені! Я тут єдина господиня! Мені вирішувати! Я бачу, так це й триватиме: ти приволік одну волоцюжку, вона — іншу. У нас не притулок!

Даремно вона це сказала. Межі перейдені. Батько, що підійшов до нас, помітив, як запалали мої очі, бо намагався вставити:

— Стасе, ти в курсі, що Майський розірвав з нами всі контракти! Ти образив Людмилу… і бабуся…

— Серйозно?! — я різко обертаюся до нього. — Ми говоритимемо зараз про це? Обирайте: або ви приймаєте моє життя, мою сім’ю і поважаєте мій вибір, або наші шляхи розходяться!

Бабуся, бліда від злості й несподіваного напору, не може нічого сказати. Всі слова зависають у повітрі, але останнє, що пролунало, було від мене.

Я беру Віолу за руку, Рорі вже муркотить у її обіймах, і ми рушаємо до моєї кімнати. Бабуся стоїть осторонь, шокована, а батько розводить руками, не розуміючи, що робити.

— Стасе… — грізно промовляє він.

Я лише киваю. Слова зайві.

Після того як ми зачиняємо двері кімнати, я дивлюся на Віолу. Вона вся втомлена, але трохи заспокоїлася.

— Не переживай через почуте, — тихо кажу я.

— Нащо ти так? Ти ж хотів, щоб вони просто не чіплялися до тебе, але все ускладнилося. Може тобі буде краще розірвати шлюб і припинити гру?

— Ні! — різко кажу я, сам не усвідомлюючи, що просто не хочу її втрачати.

Якийсь час обоє мовчимо, а тоді…

— Ох, Рорі… Всі її речі, які я лише зранку купила, викинули…

— Ми все заново купимо. Лоток, корм, іграшки — все, що їй потрібно.

Вона киває, усміхається крізь сльози. І я відчуваю, як усередині щось заспокоюється. Нарешті я відчуваю, що ми вдома.