Глава 17. Віолетта

Уперше за довгий час я відчула себе вдома. Цей будинок був чужим, занадто великим і холодним, але в ту мить, коли ми з кошеням сиділи на кухні разом зі Стасом, все раптом стало іншим. Наче тут з’явилося моє місце.

Я дивилася, як маленьке сіреньке диво сьорбає молоко, і в мені розквітала тиха радість. Поруч був Стас — мовчазний, але уважний, теплий. І я ловила себе на тому, що він мене зачаровує. Його усмішка, його голос, його спокійна сила — все в ньому небезпечно тягнуло мене до себе.

Та я знала: мені не можна впускати його в серце. Це було б надто боляче, коли правда наздожене мене. Він не для мене. Його світ — інший, чужий. А моє серце, якщо я дозволю йому битися швидше поруч із ним, обов’язково буде розбите.

Цієї ночі я лягла спати з кошеням біля себе. Маленьке тільце притискалося, гріло мене, і я заснула щасливою, вперше за довгий час.

А вранці, прокинувшись, я не знайшла його поруч. Серце завмерло — невже він кудись подівся? Я зірвалася з ліжка й почала шукати. І знайшла.

На ліжку Стаса.

Кошеня мирно спало, скрутившись клубочком, прямо на його грудях. А він — такий спокійний, розслаблений, з легкою усмішкою уві сні. Я завмерла, не в змозі відірвати очей. Це була картина, яку хотілося б запам’ятати назавжди.

Стас розплющив очі, побачив мене й одразу — малюка на собі. Засміявся тихо, трохи хрипло після сну.

— То як ми назвемо нашого нахабу?

— Її, — поправила я, усміхаючись. — Це кішка. І звати її буде Аврора. А скорочено — Рорі.

Він простягнув руку й ніжно погладив її по голівці.

— Привіт, Рорі, — сказав тепло.

Я засміялася, відчуваючи дивне щастя. Але водночас у серці защеміло: так легко було уявити, що це справжнє життя. А не ілюзія.

— Сьогодні я мушу йти в універ, — нагадала я, гладячи Рорі. — Хоч би бабуся не викинула її…

Стас серйозно подивився на мене:

— Вона не посміє. Доручиш Саші доглядати. Хай буде в твоїй спальні й нікуди її не випускає.

Я кивнула, відчуваючи полегшення. І вже за кілька хвилин покликала подругу, розповіла їй про Рорі й благала пильнувати. Саша тільки хитро всміхнулася й запевнила, що зробить усе якнайкраще.

І тоді я зрозуміла: у мене тепер є маленька таємниця. Аврора. І Стас теж знає про неї.

***

Сніданок видався гірким, хоч на столі стояли свіжі млинці та ароматне варення. Бабуся дивилася на нас із докором, і від кожного її слова про вчорашній вечір віяв холод:

— Ви тинялися ресторанами, замість того, щоб провести час із сім’єю. Що це таке?

Я хотіла щось пояснити, але Стас випередив мене спокійним, твердим голосом:

— Моя сім’я тепер — Віола. Я проводжу час із нею, з моєю дружиною.

Бабуся звела брови, не приховуючи здивування та неприязні:

— Це сміливо з вашого боку, Стас. А ти, Віоло, справді вважаєш, що твоє місце тут?

Мене пройняло тепло й одночасно страх. Я лише кивнула, стискаючи чашку з чаєм. Батько Стаса ледь не вибухнув:

— Таке не пройде просто так! Ви забули, що сім’я — понад усе! Не грайся з вогнем, Стасе!

Коли сніданок завершився, я відчула неабияке полегшення. Стас відправився на роботу, а я мала власні справи.

Перед університетом я заїхала в магазин, і кожен крок між рядами з іграшками та кормом для кішок здавався мені особливо важливим. Підбирала лоток, мисочки, маленькі іграшки — усе для нашої крихітної Рорі. Додому поверталася нишком, обходячи вітальню в спальню господарки, аби бабуся не помітила мої пакети. 

Крадькома діставшись кімнати, стала натхненно облаштовувати для малої куточок, поки сама принцеса Аврора вальяжно розкинулася на ліжку Стаса. 

Саша спостерігала за мною, сміючись:

— Ой, ти прям щаслива, як дитина!

— Це не просто щастя, — відповіла. — Це відповідальність.

— Мало тобі однієї дитини під серцем, ти ще й іншу привела в дім…

— Я її потім з собою заберу. Буде малюк гратися з кішечкою. В мене теж була кішка, коли я була дитиною.

— На тебе подивитися, ти досі дитина, — беззлобно відповіла подруга, похитавши головою. Я всміхнулася, подякувала Саші за допомогу й поспішила на заняття.

Увесь день в універі згадувала про свою малечу з ніжністю, уявляючи, як ввечері гратимуся з нею. Тепер мені було не страшно повертатися в маєток. Та коли ввечері я все ж прибула, на мене чекав неприємний сюрприз. Саша кинулася до мене вся в сльозах:

— Пробач, пробач, я не змогла…

Серце впало в п’яти. 

— Що сталося? 

— Дар’я Семенівна зайшла в вашу кімнату, натрапила на кошеня й влаштувала справжній скандал. Кричала: “Що це таке?! Хто впустив сюди цю істоту?! Викиньте негайно!”.

Я відчула, як лють і здивування переповнюють мене: як можна вигнати беззахисне створіння? 

— Де Рорі? — питаю беземоційно на перший погляд.

Саша похнюплено дивиться на мене, очі повні сліз:

— Інша служниця… Марія винесла її з дому. Викинула на вулицю…

Серце стискається, груди тисне від паніки. Я миттєво кинулася на вулицю, ноги ледве несуть мене, думки каламутяться. Бігаю всюди, кличу її, шукаю. Адреналін змішався з страхом, а раптом — запаморочення, нудота. Я падаю на лавку, руки тремтять, сльози течуть самі. Тепер боюся вже не за кошеня, а за свою дитину. Це через нерви мені стало погано. Що як є ризик?

І в ту мить чую знайомий голос, сильний і спокійний:

— Віоло!

Стас з’являється, він помічає, що мені погано, і миттєво підбігає до мене. Без зайвих слів обіймає мене, піднімає так, щоб я могла притулитися до його грудей.

Я стискаю його сорочку й починаю плакати сильніше, беззахисно, немов весь світ обрушився на мої плечі. Він обіймає мене міцно, гладить по спині, шепоче:

— Спокійно, все буде добре… Що сталося?

Сльози котяться, серце калатає так, що здається, ось-ось зупиниться, але його присутність тримає мене на плаву. 

— Дарія Семенівна викинула Аврору, — прошепотіла я, ховаючи обличчя в його плечі.