Глава 16. Стас

Її слова ще дзвенять у голові: «Ти ж ідеальний».

Мені так приємно це чути, що аж пече десь у грудях. З нею все… легко. Просто. Неначе ми знаємо одне одного давно, без цих формальностей, без умов і масок.

І саме тому я не стримуюсь. Торкаюся її щоки, відчуваю тепло її шкіри — і губи самі знаходять її губи. Я чекаю опору, здивування, та натомість відчуваю, як вона відповідає мені. Це збиває з ніг більше за будь-що інше.

Її поцілунок справжній, чистий, і в той момент я відчуваю, що можу втратити контроль. Серце гуде, у голові гудить — і ніщо більше не має значення.

Та коли я відхиляюся, наче прокидаюсь. Різко, боляче, з відчуттям, що щойно переступив межу.

Вона дивиться на мене розгублено, губи ще тремтять. І все ж першою порушує тишу:

— Що… це було?

Я ковтаю повітря, намагаючись зібрати думки.

— Вибач, — виривається в мене. — Я… не стримався. В умови нашого договору це точно не входить.

Я бачу, як вона опускає очі, робить крок убік.

— Так, — каже тихо. — Хай ти краще дотримуєшся умов. Тут немає твоїх родичів, не треба виставляти шоу.

Її слова б'ють сильніше, ніж я очікував. Мені раптом стає ясно: можливо, я і подобаюся їй, як компаньйон, друг, колега в цій грі, але не як чоловік. Як хлопець я їй байдужий. Вона вважає, що між нами може бути лише ця вистава. Вона має рацію. Я не планував закохатися в дівчину, яка гратиме мою дружину. Це мало бути лише, щоб я мав більше часу на роботу. Натомість усі думки зайняті нею. Але я не знаю про неї насправді нічого. Просто треба частіше собі нагадувати: вона зі мною заради грошей. Я плачу їй за те, що вона тут. От і все.

Цей поцілунок — просто випадковість.

І я роблю те, що, мабуть, було єдиним правильним у цю хвилину. Посміхаюся криво, ковтаючи власний біль, і кажу:

— Ти права. Це була помилка. Більше не повториться.

Ми йдемо додому мовчки. Ні її голосу, ні мого — лише кроки, що глухо лунають по бруківці. Наче все місто вирішило нагадати нам: є речі, які краще не чіпати.

Я бачу її профіль у світлі ліхтарів — спокійний, зосереджений. Та я знаю: це маска. Усередині вона буря, так само, як і я.

Двері кімнати зачиняються за нами майже беззвучно. Вона йде в душ, я чую шум води, і мене знову накриває. Той поцілунок… чорт, він ще горить на губах. Наче я віддав їй частину себе, і тепер вона вже завжди там буде.

Вона повертається в піжамі — така проста, домашня, без усіх цих суконь і прикрас. І мені здається, що саме зараз вона найкрасивіша. Але вона лише киває мені й іде на диван, ніби між нами прірва.

Я залишаюся сам у своєму великому ліжку. Лягаю, але сон навіть близько не приходить. Думки крутяться навколо неї, навколо того моменту, коли її губи торкнулися моїх.

Я уявляю, що міг би просто підійти зараз, сісти поруч із нею, обійняти… але ж вона сама попросила. «Хай ти краще дотримуєшся умов».

А я погодився. Сказав, що то була помилка.

Тільки от у душі все кричить протилежне.

Я лежу в темряві, намагаючись обдурити власні думки, що не дають заснути. І раптом чую тихий шерех. Віола підводиться. Я одразу заплющую очі, роблю вигляд, що сплю. Вона навшпиньках проходить кімнатою, ледь-ледь зачиняє за собою двері.

Звісно, я не витримую. За хвилину підіймаюся й іду слідом. Дивно, куди вона о такій порі.

Вона виходить у сад. Місяць повний, срібне світло лягає на її волосся, і воно світиться, немов шовк. Вона довго ходить алеями, нюхає квіти, збирає листя. Я дивлюся з тіні й не можу відвести очей. Здається, це якась казкова картина — ніч, місячне сяйво і вона.

Раптом Віола нахиляється, піднімає щось із трави й пригортає до себе. Вона несе це до будинку обережно, з ніжністю, і в той момент мені хочеться вийти з темряви, щоб дізнатися, що вона знайшла.

Я роблю крок, показуюсь, прикидаючись байдужим:

— Спустився води попити. А що це в тебе?

Вона розгублено посміхається, ніби зловили на чомусь таємному.

— Кошенятко, — відповідає тихо.

У її руках справді маленьке сіреньке створіння з великими очима. Воно жалібно нявкає й тут же замуркотіло, коли вона його погладила.

— І що з ним робитимеш? — запитую я, ховаючи за спокоєм щось тепле, що раптом защеміло всередині.

— Погодуємо, — впевнено каже вона, й очі її засяяли.

Ми разом ідемо на кухню. Вона ставить перед малюком тарілочку молока, і кошеня жадібно припадає до неї. Віола схиляється, сміється від щастя, гладячи його по спинці.

— У нас поповнення. Ти ж не проти, щоб я забрала її в кімнату? — Віола дивиться на мене очима кота зі Шрека. Хіба я можу їй відмовити?

— Забирай… — зітхаю.

— Ти диво! — вигукує вона радісно. — Дякую!

Я дивлюся на неї й ловлю себе на думці, що мені чомусь теж радісно. Її щастя заражає. Неможливо залишатися байдужим, коли вона так світиться.

І я раптом розумію: я готовий дивитися на це щоночі. На неї, на її щиру радість, на її просту, безпосередню доброту.