Глава 15. Віолетта

Я сиджу в ресторані навпроти Стаса й ловлю себе на думці: це не схоже на роботу. Смачна їжа, розкішний інтер’єр, легка музика — і він поруч. Іноді я навіть дивуюся: невже в мене найкраща робота у світі — ходити по ресторанах із ідеальним чоловіком і ще отримувати за це гроші?

Час плине непомітно, я сміюся, розповідаю якісь дрібниці зі свого життя, і бачу, як він уважно слухає. І мені так добре, так спокійно… що я навіть ловлю себе на іншій думці: чому такий чоловік, як Стас, досі без дівчини? Він же ідеальний.

Аж раптом.

До нас підходить дівчина — висока, шикарна, з блиском у погляді. Вона без вагань нахиляється й обіймає Стаса. Мені здається, що підлога пішла з-під ніг. Я стаю зайвою за цим столиком, немов мене тут і не мало бути.

— Стасе? О, ти не сам? — вона нарешті звертає на мене увагу. 

— Людмила, — промовляє вона, простягаючи руку. І дивиться прямо на мене. — Дівчина Стаса.

Я відчуваю, як щоки палають, серце калатає в грудях так, що не дає говорити. Але я все ж стискаю її руку й вимовляю:

— Віолетта. Дружина Стаса.

Ці слова злітають так легко, але всередині мене щось стискається від дивних ревнощів. Я не мала б їх відчувати, але відчуваю.

Людмила аж здригнулася, на мить ніби задихнулася. А Стас тут же втрутився, нахмурившись:

— Людо, ти не дівчина мені. Ти просто добра знайома.

Вона нахабно сідає за наш стіл, наче це її місце, і відповідає з викликом:

— Стасе, не жартуй. Наші батьки ж усе домовилися.

Він зводить брови, говорить твердо й різко:

— Домовилися без мене. А мене, здається, забули спитати. Ти чудова дівчина, Людо, але я тебе не кохаю.

Вона дивиться на нього так, ніби він щойно сказав щось немислиме.

— При чому тут кохання? — суворо питає вона. — Йдеться про бізнес.

Тоді різко повертається до мене й кидає крізь посмішку:

— Не сильно радій. Це ненадовго. Тебе все одно не приймуть у вищому світі.

Мені стає моторошно від цих слів. Наче я щось краду, що мені не належить. І все одно, як би я не намагалася виглядати спокійною, всередині боляче.

Від Людмили, яка щойно пішла, вечір втрачає свою легкість. Її слова висять у мені, наче шепіт, що не дає спокою. Я намагаюся тримати усмішку, продовжувати розмову, та все здається прісним і порожнім.

Стас мовчки спостерігає. Його очі бачать більше, ніж мені хочеться показати. У якийсь момент він просто відсуває тарілку й тихо каже:

— Ходімо додому.

Я лише киваю. У мені борються дві сили — полегшення від того, що тягар розмови завершено, і розчарування, що вечір закінчується так несподівано.

— Може прогуляємося перед сном? Нам йти недалеко… — пропонує він. Я киваю.

— Люблю прогулянки, тож залюбки.

Ми йдемо вузькою вуличкою. Ліхтарі малюють на бруківці золоті кола, повітря свіже й трохи прохолодне. Я чую, як б’ється моє серце, ніби щось ось-ось має статися.

— Віолетто, — його голос порушує тишу, — пробач. Я не хотів, щоб ти це чула… Але тепер ти розумієш, чому я це затіяв? Бо я не хочу жити так, як живе вона. Мені це дико.

Я відчуваю, як у мені наростає напруга. Хочу сказати багато, але слова сплутуються. І раптом виривається одне-єдине:

— Як ти взагалі можеш бути без дівчини? Ти ж… ідеальний.

Стас зупиняється так різко, що я ледь не наштовхуюся на нього. Він дивиться на мене так пильно, що я аж розгублююся.

— Ідеальний? — його голос тихий, майже шепіт, але кожен склад звучить наче виклик. — Ти справді так вважаєш?

Я ковтаю повітря, намагаюся відвести погляд, та не можу.

— А як інакше? — виходить у мене майже пошепки. — Ти такий і є. Хіба може дуже перебірливий? Але я впевнена, навколо тебе дівчата мають бігати табунами. Одна ж має бути, щоб тебе цікавила.

— Одна є, — посміхається він.

У наступну мить він простягає руки, торкається мого обличчя так обережно, ніби боїться зламати. І тоді його губи накривають мої.

Поцілунок несподівано гарячий, жадібний, але водночас у ньому відчувається стримана ніжність. У мене паморочиться в голові. Здається, що навколо нас розтанули ліхтарі, машини й нічне місто — лишилися тільки він і я.

Його долоні теплі, міцні, і ця сила робить мене беззахисною. Я відчуваю, як у мені розчиняється весь страх, усі сумніви, залишаючи тільки одне — бажання залишитися в цьому моменті назавжди.

Коли він нарешті відпускає мене, я ще довго ловлю подих, ніби навчаюся дихати заново. Стас дивиться на мене так, ніби я єдина людина у світі.