Глава 14. Стас

Цілий день я працюю, віддаюся повністю цифрам, переговорам, стратегіям. Руки ледве відриваю від клавіатури, думки крутяться, немов карусель. Але навіть у найбільшому напруженні серце не забуває про Віолу, про її обличчя, голос, нічний поцілунок…

Ввечері я повертаюся додому, відчуваючи, що тягне додому, до неї. Відчиняю двері, і на порозі мене зустрічає Марія, помічниця кухарки. Її погляд блищить, як завжди — знаєш, коли намагається звабити. Я злегка морщусь, пригадую, скільки разів вона намагалася застрибнути в моє ліжко, мріючи про багатого коханця. Але не в моїх правилах спати з прислугою.

— Добрий вечір, — каже вона, повільно посміхаючись. — Я маю вам дещо розповісти.

— Слухаю, — кажу впевнено. Вона озирається, ніби має сказати велику таємницю, а тоді видає:

— Дарія Семенівна запропонувала вашій дружині гроші, щоб ви залишилися без неї. І пані Віолетта нічого не відповіла.

Я відчуваю, як серце стискається, але зовні залишаюся спокійним.

— І навіщо ти мені це розповідаєш? — питаю спокійно, але голос трохи коливається.

— Ви маєте знати правду про свою дружину, — відповідає вона, і у погляді блищить щось самовпевнене, схоже на задоволення.

Я не кажу нічого, просто проходжу далі. Цікаво, що Віола обере: вірність чи гроші? А їй потрібні гроші. Я заплатив за гру. Бабуся хоче заплатити за те, щоб вона з цієї гри вийшла. Я не сильно постраждаю, навіть якщо вона погодиться. Проте це буде кроком для мене. Така собі перевірка на людяність і вірність для цієї дівчини.

Вирішую, що буду стежити за нею, але нічого не скажу.

Зараз йду до кімнати, хочу її побачити. Але дійти мені не вдається.

В коридорі, на повороті, я бачу її. Вона біжить мені назустріч, і вмить кидається в обійми. Поцілунок — раптовий, теплий, щирий. Вона вітає мене з поверненням. Я завмираю. Серце б’ється шалено, а розум намагається відреагувати, але губи не відпускають реальності — мені це подобається. Дуже подобається.

— Тут десь напевно бабка, — шепоче вона мені в шию, — і слуги все винюхують.

Я сміюся, відчуваю тепло й задоволення від її безпосередності. І навіть думка про Марію та її слова тьмяніє, коли вона стоїть у моїх обіймах, маленька і така справжня.

Я просто обіймаю її сильніше, розуміючи, що від цього моменту будь-які інтриги, будь-які гроші, будь-які погрози не здатні похитнути те, що між нами зростає.

Ми заходимо в кімнату, і я нарешті відпускаю її від себе. Вона трішки посміхається, і це миттєво розсіює залишки моєї напруги.

— Як минув твій день? — питаю спокійно, сідаючи поруч.

Вона розповідає, чим займалася, сміючись над дрібними моментами, і я ловлю себе на тому, що слухаю кожне слово, ніби це найцікавіший бізнес-звіт у світі. Але я чітко бачу: вона нічого не каже про бабусин підкуп. Я не втручаюся. Нехай. Поки що.

Раптом мені спадає ідея:

— А може, сьогодні не вечеряти з моєю родиною? Піти в ресторан?

Вона піднімає брови:

— Ти вже і так витратив на мене чимало…

— Ну і що? — сміюся. — Це дрібниці.

Вона посміхається, її очі світяться, і я бачу, як вона йде до шафи, щоб переодягнутися. Вона вибирає жовту сукню, яку, здогадуюся, купила собі раніше в магазині. Колір яскравий, насичений, підкреслює її легкість і красу.

Через кілька хвилин ми вже в машині. Їдемо до ресторану, я ловлю кожен її погляд, кожен рух, насолоджуючись простими дрібницями, яких не вистачало серед всіх інтриг і напруги.

У ресторані обираємо розкішний столик біля великого вікна. Місто мерехтить світлом, відбиваючись у склі, а ми сидимо поруч, наче світ навколо перестав існувати.

Раптом помічаю, що до нас хтось підходить. Дівчина, в елегантному вбранні, впевнено йде прямо до нашого столика. Її обличчя знайоме, і серце миттєво стискається.

— Стас? — чую тихий, але чіткий голос.

Повертаю голову, і перед нами стоїть Людмила.