Глава 12. Стас

Я заснув швидко. Тіло вимагало відпочинку після дня, сповненого нервів і напруги. Але серед ночі мене вириває з дрімоти різкий звук телефону. Дзвінок не мій — це з боку Віоли.

Вона злякано здригається, вибачається пошепки й бере слухавку. Потім, тихо ступаючи босими ногами, виходить на балкон. Я мружуся крізь темряву й чую тільки уривки її голосу.

— Мені нічого не треба… — її тон твердий, хоч і трохи тремтить. — Ти вже все сказав…

Я стискаю щелепи. Хто це в біса телефонує посеред ночі? Чому в її голосі стільки напруги?

Прислухаюся, але сенсу вловити не можу. Хвилина тягнеться, друга… І нарешті двері балкона тихо відчиняються. Віола заходить, обличчя бліде, погляд опущений.

— Хто дзвонив? — питаю, не стримуючись.

Вона піднімає очі, на мить вагається, а потім каже чесно, навіть занадто щиро:

— Колишній наречений. Вибач, що збудила. — І швидко вимикає телефон, кладе його подалі від себе.

Її голос звучить так тихо, ніби вона боїться порушити крихкий спокій кімнати. Я не кажу нічого. Лише спостерігаю, як вона вкладається назад, згортається клубочком під ковдрою.

Наче нічого не сталося. Наче це просто сонний епізод.

Але я більше не можу заснути. Дивлюся в темряву, слухаю її рівне дихання й відчуваю, як думки гризуть ізсередини.

Хто цей чоловік? Чому вона говорить так, ніби відгороджується? Що він їй зробив? І чому мене це так зачіпає?

Замість сну в голові роїться одне: Віола. Її тінь у світлі лампи, її голос, її бліді губи, коли вона промовляла те «мені нічого не треба».

Я хочу знати більше. Занадто хочу.

Я прокидаюся раніше, ніж зазвичай. Сон так і не повернувся після нічного дзвінка. Лежу на спині, дивлюся в стелю й ловлю себе на тому, що думки крутяться тільки навколо Віоли. Її голос, те тремтливе «мені нічого не треба» і вираз обличчя, коли вона повернулася з балкона. Ніби несла на плечах чужий тягар, від якого не може звільнитися.

Мені хочеться знати більше. І водночас я відчуваю, що це не моя справа. Принаймні поки. Але розум каже одне, а серце — зовсім інше. Вона чіпляє мене сильніше, ніж я сам готовий собі зізнатися.

— Добрий ранок, — каже вона, прокидаючись. Сонно потягується на дивані. Виглядає дуже сексуальною, та я стараюся не думати про це.

— Як спалося? — усміхаюся я.

— Дуже зручний диван, — вона усміхається і встає. Швидко складає подушку і ковдру в шафу. Потім йде в душ. Я чую, як шумить вода і уявляю її там… Оголену… Краплі стікають по шкірі… Щось мене не туди понесло. Хоча хіба злочин бажати власну дружину?

Поки вона сушить волосся в кімнаті і одягається, я теж приймаю душ. Холодний.

— Можна мені не йти туди? — питає, киваючи головою на двері. Знаю, що вона не хоче зустрічатися з моїми рідними, але в тому й була суть.

— Сьогодні буде легше, — підбадьорюю її. Вона слухняно киває. От і молодчинка.

На сніданок ідемо з відчуттям, ніби на нас чекає ще одне випробування. І я не помиляюся.

За столом сидять батько й бабуся й кілька близьких родичів. Атмосфера густа, як дим. Батько дивиться на мене так, ніби хоче пробити дірку в голові.

— Раз ти мене не послухав, забудь про фірму, — каже він холодно, майже крізь зуби.

Я кладу виделку, вдивляюся в його обличчя.

— Нічого подібного. Я зробив усе, як ти хотів. А мови про Людмилу не було.

Його погляд стає ще твердіший.

— Як ти міг відмовитися від Людмили? Це підстава, Стасе. Не вірю я, що ця… — він кидає косий погляд на Віолу, — реально твоя дівчина.

Кров у мені закипає. Відчуваю, що зараз або я поставлю все на свої місця, або він і далі буде топтати мене при кожній нагоді.

Я різко встаю, підходжу до Віоли. Вона дивиться на мене розгублено, але не встигає нічого сказати. Я нахиляюся й цілую її. Спершу мав бути формальний жест — доказ для батька. Але в мить дотику мене накриває зовсім інше. Її губи теплі, м’які, і від них тягне такою силою, що я сам не помічаю, як цей поцілунок виходить далеко за межі «награнності».

Коли я відриваюся, повітря здається густішим. Я дивлюся батькові просто в очі й саркастично питаю:

— Яких ще доказів тобі треба? Можеш знайти вночі до нашої спальні, перевіриш, чи точно ми подружжя. Якщо офіційних паперів мало…

Тиша. Бабуся відводить погляд, батько напружено мовчить.

Я навіть не сідаю назад. Кажу:

— У мене робота.

Схиляюся до Віоли. Вона шоковано дивиться на мене. Легко торкаюся вустами її щоки, ніжно кажу:

— Постараюся не затримуватися, кохана.

І йду. Та вона, певно, згадує, за що я їй заплатив. Чую лагідний голос собі вслід:

— Стасе!

Зупиняюся й миттєво ловлю її в своїх обіймах. Вона ніжно цілує мене в вуста, майже невагомо, в тоді достатньо чутно відповідає:

— Бережи себе. Гарного дня, любий.

Я киваю. Вже виходжу, а досі всміхаюся.

У машині руки міцніше стискають кермо, ніж треба. Усередині все ще відлунює той поцілунок. Він мав бути грою, а став… чимось зовсім іншим.

І найбільше мене хвилює одне: як там Віола? Вона залишилася сама серед цієї зграї. Без мене.