Глава 11. Віолетта

У кімнаті ще пахло шампунем, я намагалася розкласти свої речі в гардеробній, коли почула тихе постукування у двері. Серце враз стислося — хто ще? Я швидко озирнулася на Стаса, але він навіть не встиг підвестися. Двері прочинилися, і я завмерла.

На порозі стояла… Саша. У звичайній формі служниці, з відром і ганчіркою в руках. Я відчула, як кров відлила від обличчя.

— Саша?! — вирвалося в мене шепотом, більше схожим на задиханий крик.

Стас нахмурився, переводячи погляд то на мене, то на дівчину. Саша мовчала, але її очі видавали бурю. Вона опустила відро на підлогу й сказала рівно:

— Я мала б прибрати.

Я зрозуміла: вона не може говорити при ньому. А Стас, здається, одразу все зчитав. Він неспішно піднявся з дивана, заклав руки в кишені.

— Гаразд, — його голос був спокійним, але я відчула в ньому уважність. — Ви поговоріть. Я піду вниз.

Він вийшов, лишивши за собою відчуття контролю навіть у дрібницях. І тільки-но двері зачинилися, Саша кинулася до мене.

— Що це все означає, Віоло?! — прошипіла вона, схопивши мене за руки. — Ти тут, у їхньому домі?! Як… як його дружина?

Я відчула, що ноги стають ватяними. Глибоко вдихнула й почала розповідати. Про весілля, про рішення Стаса, про те, що все сталося так швидко, що я сама ще не встигла усвідомити.

Саша слухала, очі все більше округлювалися. Потім зітхнула важко й прошепотіла:

— Ти розумієш, у що влізла? Тато Стаса страшенно нервовий. Він сьогодні кричав, грюкав дверима. А потім вони з бабусею зачинилися в кабінеті й довго щось обговорювали. Я не чула, але це виглядало… погано.

Я вчепилася руками в її плечі.

— Ти думаєш, вони проти мене?

— Я думаю, — відповіла Саша серйозно, — що ти влізла в дуже небезпечну гру. Бо хтозна, що багатим у голову прийде. Вони не схожі на людей, які легко пробачають чужі помилки.

Мене пройняв холод. У голові почали виринати всі бабусині погляди, батькові крики, і я відчула, як тривога повзе шкірою, наче дрібні голки.

Я сиділа на дивані, ще вся тремтячa після розмови з Сашею, коли двері відчинилися, і зайшов Стас. Він виглядав спокійним, наче взагалі нічого дивного не сталося.

— Дякую, — кажу тихо, намагаючись зібратися. — За те, що дозволив нам поговорити. Це було важливо.

Він махнув рукою, усміхнувся краєм губ.

— Дрібниці.

Я кивнула, але всередині все ще вирувало. І раптом вирвалося те, що крутилося на язику з моменту вечері:

— А… як твоя мама відреагує на наше одруження? Її ж не було за столом…

Його погляд трохи змінюється — стає холодніший, різкіший. Він опускає очі в підлогу, а тоді кидає з якоюсь іронією:

— То Саша ще не встигла поділитися всіма плітками. Мама не живе з нами. У неї інша сім’я.

Я відчуваю, як щоки палають. Серце стискається від ніяковості.

— Пробач, — шепочу, опустивши очі. — Не мала влазити в чужі справи.

Він відкидається на спинку дивана, спостерігає за мною і каже рівно:

— Все добре. Не переймайся.

Його голос спокійний, навіть трохи теплий. Але я відчуваю, що за цим є щось більше — стіна, яку він не дозволяє мені переступити. І саме ця стіна змушує мене нервувати ще більше.

Стас мовчки бере з шафи ковдру й подушку. Підходить до дивану. Я дивлюся, як він розкладає все рівно, поправляє, наче боїться, що мені буде незручно. Мільйонер стелить мені ліжко. Оце так.

— Я все зроблю, — усміхаюся.

— Ти моя гостя. Лягай, — каже спокійно, навіть м’яко. — Тобі треба відпочити.

Я завмираю, тримаючи руки на колінах. Не очікувала такої уваги. Від нього — чоловіка, який звик говорити коротко, різко, без зайвих емоцій.

— Дякую… — відповідаю несміливо.

Він киває, подає мені подушку. Його пальці торкаються моїх на мить, і я відчуваю дивне тепло. В очах — ні краплі зверхності чи байдужості, тільки просте бажання зробити мені зручніше.

І я ловлю себе на думці: він добрий. І зовсім не такий, як видається спершу. Цей контраст змушує моє серце битися швидше.

Коли я вкриваюся ковдрою, відчуваю, як напруга дня починає танути. Тут, поруч із ним, навіть попри всі страхи й невідомість, я майже заспокоююсь. Його присутність — мов невидимий мур, за яким можна сховатися від усього світу.

Я крадькома дивлюся на нього. Він стоїть біля вікна, світло лампи окреслює його профіль. Сильний, зосереджений, і водночас… гарний. Дуже гарний. Кажуть, вагітним треба споглядати приємні картини. Здається, для мого ока дуже приємно дивитися за Стасом.

Бо я не повинна так думати. А серце вже робить крок назустріч.