Глава 10. Стас

Я дивлюся на Віолу і бачу, як вона знітилася. Тремтячі пальці, збентежений погляд, її поспішні рухи за столом — усе це говорить більше, ніж слова. Вона старається триматися, але я відчуваю: всередині в неї суцільний хаос. І коли вона розливає сік, а батько підскакує із-за столу, я майже фізично відчуваю, як їй хочеться провалитися крізь землю.

Я усміхаюся, роблю вигляд, що нічого страшного не сталося, і підтримую її. Та всередині мене закипає. Бабуся… Її холодний, уважний погляд. Ні, вона не приймає Віолу. Вона просто займає іншу позицію, більш зручну для неї. Занадто швидко, занадто легко вона вимовляє ті слова про «Божий дар». Я знаю її: якщо вона так заговорила, значить, щось задумала. І це насторожує більше, ніж відверта ворожість.

Вечеря нарешті закінчується. Я майже відчуваю полегшення, коли зачиняються двері моєї кімнати.

— Дарма ти так хвилюєшся, — кидаю я, скидаючи піджак і відкидаючись на спинку дивана.

Віола стоїть у центрі моєї спальні, така маленька на тлі цих високих стін. Вона кусає губу й зітхає.

— Я зганьбилася, — шепоче вона, опускаючи очі. — Зі мною зазвичай такого не буває. Я… я не знаю, що на мене найшло.

Я не витримую і розсміююся.

— Це було навіть мило, — відповідаю я, відчуваючи, як їй хочеться втекти від самої себе. — Ти поводилася щиро, без штучності. І це краще за будь-який «правильний» образ.

Вона здивовано дивиться на мене, наче не чекала таких слів. Потім нервово тягнеться до дивана.

— Я тут спатиму, — каже тихо. — У твоє ліжко я не ляжу. Воно чуже.

— Віоло… — я підводжуся, підходжу ближче. — Не вигадуй. Ліжко велике. Ти ж моя дружина тепер. Я не можу дозволити своїй дружині спати на дивані. Ліжко твоє, диван займу я.

Вона вперто хитає головою:

— Я не хочу. Диван дуже великий, мені тут буде зручніше.

Я вже хочу наполягти, але врешті махаю рукою. Її впертість навіть кумедна.

— Гаразд, — кажу я. — Як хочеш. Тоді принаймні не спи на валізі. — І проводжу її в гардеробну. — Тут звільнив тобі місце. Розклади речі, щоб було зручніше.

Вона обережно ставить пакети, розгублено починає діставати речі. Я дивлюся на її рухи й ловлю себе на дивному відчутті: ця жінка зовсім не схожа на тих, кого я бачив поруч із собою раніше. Вона справжня, жива, не грає ролей. І саме це, чомусь, починає мене непокоїти більше за погляд бабусі.

Я відчиняю двері у ванну кімнату й показую їй, де що лежить. Віола дякує, згортає свої речі й заходить, а я лишаюся в спальні. У голові шумить вечір, ці всі емоції, бабусині погляди, батькова злість. Я сідаю на край дивана, витягую телефон і машинально заглиблююся в новини бізнесу — цифри, графіки, ринки. Звичний світ, де все зрозуміло, де немає хаосу почуттів.

Я навіть не помічаю, як минає час, аж раптом двері відчиняються. Я підіймаю очі — і завмираю.

Вона стоїть на порозі, злегка розгублена, з рушником у руках. Волосся ще вологе, трохи вибилося на лоб і плечі. На ній прості шорти й вільна футболка. Нічого особливого, і водночас… я не можу відвести погляду.

Не гламурна картинка, не штучна маска — справжня, жива, свіжа. Я відчуваю, як кутики губ самі сіпаються в усмішці.

— Що? — запитує вона тихо, помітивши мій погляд. — Я щось не так?

Я хитаю головою.

— Навпаки. Все так.

І ловлю себе на думці: ця її простота, безпосередність, її природна краса… вони мені імпонують більше, ніж будь-які сукні й ролі, до яких я звик.