Глава 9. Віолетта

Я стою поруч зі Стасом, відчуваючи, як долоня трохи волога від хвилювання, але я не відпускаю його руки. У вітальні пахне кавою й старими книгами, бабуся сидить у кріслі, спина рівна, як струна, тато — навпроти, в строгому костюмі, з тією холодною впевненістю, що одразу змушує мене нервувати.

— Дружина? — перепитує тато, його голос гучний, різкий. — У сенсі майбутня дружина?

Стас мовчки витягує зі свого портфеля документи й простягає.

— Ні. Не майбутня. — Його голос твердий, упевнений. — Ось свідоцтво. Ми вже розписалися.

На обличчі батька — буря. Він різко встає, стілець скрегоче по підлозі.

— Ти з глузду з’їхав?! — майже кричить він. — Що ти наробив, Стасе?!

Я відчуваю, як серце стукає в горлі. Хочеться зникнути, розчинитися, але Стас стискає мою руку сильніше й виходить уперед.

— Ви самі сказали, що мені потрібна дружина, — відповідає він холодно. — От я і зробив свій вибір. Ви не уточнили, хто саме, тож вирішив сам.

Тато вже майже вибухає:

— Із ким? З першою-ліпшою? Це ж…

— Досить! — голос бабусі врізається, як ніж. Вона піднімає руку, і навіть тато завмирає.

Стас дивиться на них твердо, навіть трохи виклично:

— Якщо ви не здатні прийняти мій вибір, навіть просто познайомитися з нею, то ми з Віолою підемо. Хоч на дачу. Жити не в золоті стіни — теж не страшно.

У грудях у мене все стискається. Я не очікувала такої різкості, але водночас відчуваю, що він захищає мене. Мене. І ця думка зігріває.

— Та й іди! — батько кидає словами, як камінням.

Але знову зупиняє бабуся.

— Сісти, — наказує вона татові. Її голос тихий, але в ньому така сила, що сперечатися марно.

Вона бере свідоцтво з рук Стаса, уважно розглядає, очі уважні, прискіпливі, мов рентген. Потім її погляд зупиняється на мені. Я відчуваю, як вона ніби читає мою душу — від маківки до кінчиків пальців.

Кілька секунд тиші здаються вічністю. І нарешті бабуся киває, складає папір і кладе на стіл.

— Що ж, — говорить вона стримано, але впевнено. — Вітаю, Віолетто, в нашій сім’ї.

Я вдихаю так глибоко, що сама дивуюся, як досі не впала. Усередині мене відчуття полегшення й водночас страху: я зробила крок у зовсім інший світ, і зворотної дороги вже немає.

Ми сідаємо за стіл. Я відчуваю, як повітря навколо мене густішає, стає важчим. Кожен погляд наче торкається шкіри — колючий, пильний. Особливо очі бабусі. Вона ніби тримає мене на гачку, оцінює кожен рух, навіть подих.

— Якщо так сталося, значить, так послав нам Бог, — нарешті промовляє вона, і її голос звучить так урочисто, що я ледь не здригаюся. — Ми маємо прийняти вибір онука.

Я киваю, намагаючись усміхнутися, але пальці судомно стискають серветку на колінах. Моє серце так гучно калатає, що я боюся, вони всі чують.

Переді мною блискучі виделки й ножі. Занадто багато. Я плутаюся, яку взяти, і вже бачу, як татові брови зводяться докупи. Беру не ту — відчуваю на собі їхні погляди, наче в мене на чолі написано «провал».

Коли приносять вино, я ледь не зриваюся з місця.

 — Дякую, я… ні, — швидко кажу, відводячи погляд. — Мені не можна.

Слова виходять різкі, і я вже шкодую, що сказала так. Вони обмінюються короткими поглядами, і я відчуваю, як волога хвиля страху накриває мене з голови до п’ят.

А потім стається найгірше. Я намагаюся налити собі соку, руки тремтять, і склянка вислизає. Хвиля червоного розливається по моїй сукні й трохи — на рукав Стаса.

— О, Господи, — шепочу, відчуваючи, як щоки горять. — Вибачте, я…

Тато різко відсуває стілець і встає, його рухи нервові.

 — Чудово, — бурмоче він. — Просто чудово.

Мене кидає в холодний піт. Я готова провалитися крізь землю. Але Стас одразу накриває мою руку своєю й нахиляється ближче.

 — Тихо, — каже він спокійно, майже пошепки. — Нічого страшного. Це дрібниця.

Його слова — наче рятівний острів у бурі. Я вдихаю, намагаючись зібратися докупи. Але бабуся все ще дивиться на мене тим самим пильним, гострим поглядом. Не вірить. Не приймає. І я це відчуваю кожною клітинкою.

Я усміхаюся натягнуто, стискаю серветку ще сильніше. Усередині крутиться лише одна думка: я тут чужа. І довести, що заслуговую бути поруч зі Стасом, буде важче, ніж я уявляла. Хоча, може йому й не потрібно це? Адже я тут для того, щоб нервувати його рідню? На душу лягає камінь. Прикро усвідомлювати, що мене обрали, аби бути клоуном. Ігри багатих.