Глава 8. Стас

Я сиджу за столом у своєму кабінеті, занурений у документи, коли Бодя підскакує до мене, усмішка від вуха до вуха. Його енергія одразу відчутна — навіть кімната ніби трохи оживає.

— То це правда, що в тебе «дружина»? — сміється він, піднімаючи брови. — Де ти її взяв? Я думав, що це буде хтось типу селючки… а тут така красуня! Елегантна, вишукана.

Я відкидаюся у кріслі, трохи посміхаюся.

— Побачив її випадково. Їй треба гроші, мені — спокій. Вигідна угода для обох.

Бодя кладе руки на стіл і розводить їх у театральному жесті:

— Ого, вражений! Ти серйозно її просто «підчепив» на вулиці? А я вже уявляв якась сумна, понура… а тут — така краля. Я б і сам не проти з такою одружитися.

Я сміюся і відчуваю, як напруження дня трохи тане. Його жарти завжди влучні, а доброзичливий тон робить роботу легшою.

— Вона не така проста, як здається, — відповідаю, підморгуючи. — Вона не зловживає ні увагою, ні моїм терпінням. І це, повір, рідкість.

Ми занурюємося у робочий процес. Дзвінки, папери, електронні листи — день пролітає, і водночас я ловлю себе на думці, що відчуваю якусь внутрішню легкість. 

А потім Віола знову приїжджає в офіс. Відразу помічаю її пакети — їх мало.

— Це все? — запитую, спробувавши прикинути, скільки вона купила.

Вона піднімає брови і щиро дивиться на мене:

— Хіба не вистачить?

Я посміхаюся. Саме ця стриманість і простота робить її особливою. Вона не прагне показати розкіш, не намагається вразити. Ця природність — справжня, і я розумію: саме за це хочу, щоб вона залишалася поруч у цій угоді.

А на закупи слід буде її відправити ще раз.

Вечір повільно опускається на місто. Ми сідаємо в авто і рушаємо до мого дому. Я відчуваю легке хвилювання, але це приємне відчуття — ніби все на своїх місцях.

— Не хвилюйся, — кажу їй дорогою, відчуваючи, як серце трохи прискорює ритм. — Ти нічого не маєш брати на свій рахунок. А якщо бабуся чи тато щось скажуть — не переймайся. Ми граємо роль, і все.

Вона дивиться на мене і киває, очі трохи напружені, але довірливі. Я помічаю легку посмішку, коли розуміє, що може відпустити страх. І я сам відчуваю, що можу дихати вільніше. Нарешті свобода від нав’язливих настанов, від постійних «маєш», «повинен».

Поки ми їдемо, я ловлю себе на думці, що ця угода — не просто формальність. Це шанс і для неї, і для мене. Для неї — спокій, гроші. Для мене — тиша і шанс займатися бізнесом без нескінченних порад. Та я не знав, що цього дня моя історія лише починається.

Ми приїжджаємо додому. Авто м’яко зупиняється біля воріт, я виходжу першим, Віола трохи позаду, тримає сумку обома руками, наче вагається ступити в новий світ.

Ми заходимо в будинок.

Вдома вже бабуся і тато. Вони сидять у вітальні, погляд уважний, усмішки на обличчях — очікують приємної новини. Я відчуваю, як всередині розливається тихе задоволення: зараз все піде за імоїм планом.

— Добрий вечір, — кажу спокійно, але з легкою іронією. — Дякую, що ви прийшли. Попрошу хвилинку уваги.

— Стасе, ти хотів нам щось сказати? — бабуся дивиться суворо, але з легкою усмішкою.

 — Я обдумав ваші слова. І мушу сказати, ви були праві.

Бабуся і тато кивають, задоволені, думають, що зараз я скажу про Людмилу. Їх погляди випромінюють очікування, вони вже починають посміхатися ще ширше.

— Мені справді давно слід було знайти свою половинку, — продовжую я, роблячи невелику паузу. — Тому я вирішив одружитися.

Їх очі розширюються, але вони ще вірять у «правильну» пару, уявляють Людмилу. А я повертаюся на кілька кроків і м’яко беру Віолу за руку. Вона стискає мою долоню, трохи хвилюється, але видно, що готова.

— Знайомтеся, — кажу з легкою усмішкою, відчуваючи внутрішнє задоволення. — Це моя дружина. Віолетта.

Бабуся застигає, тато піднімає брови, обидва відкривають роти. Враження шоку читається на їхніх обличчях. Віола стоїть поруч, природна, красива, спокійна, і цей контраст тільки підкреслює її присутність.

Я задоволено усміхаюся, відчуваючи, як маленька перемога розливається теплом у грудях. Все йде за планом. І коли план остаточно втілиться, я нарешті зможу видихнути — тепер усе під контролем.