Глава 7. Віолетта

Я входжу в офіс разом зі Стасом, і вмить опиняюся під уважними поглядами. Все тут нове для мене: блиск скла, кабінети, швидкий ритм людей. Але найбільше мою увагу відволікає усміхнений хлопець, який одразу підбігає до Стаса.

— Ого! — широко розводить руками. — Та ти не сказав, що сьогодні будеш із такою красунею.

Стас кидає йому серйозний погляд:

 — Знайомся, це моя дружина.

Я відчуваю, як щоки палають, але стримано усміхаюся. Бодя театрально здивовано піднімає брови:

 — Дружина?! І коли ти встиг? Ми ж учора ще тільки говорили…

— А сьогодні вже все вирішилося, — усміхається Стас, а я розумію, що він в курсі афери.

— Ну, вітаю, — Бодя простягає руку. — Тримайся з ним міцно. Наш шеф — важкий випадок. Але бач, іноді й його можна приручити.

Мені хочеться сміятися від його легкості. Це трохи знімає напругу.

У цей момент дзвонить мій телефон. Саша. Я відходжу вбік, відповідаю.

 — Віоло, ти де? Ми ж домовлялися. Ти не прийшла, я хвилювалася! — у голосі подруги тривога.

 — Сашо… я все розкажу, але не телефоном, добре?

 — Ти мене лякаєш…

 — Не хвилюйся. Просто трохи все змінилося. Побачимося, я поясню.

Я вимикаю дзвінок, серце б’ється швидше. Як їй сказати? Як узагалі пояснити?

Стас тим часом уже заглибився в робочі справи. Кілька людей підходять із папками, питання сипляться одне за одним. Він кидає мені теплий, але швидкий погляд:

 — Я тут надовго застрягну. Не нудьгуй. Краще ось… — він простягає мені картку. — Їдь, прикупи собі речей. Все, що потрібно.

Я намагаюся відмовитися. Мені незручно брати гроші понад домовленості, хоча я розумію, що він має рацію. Це не для мене. Це для статусу. Та все ж з вуст зривається:

 — Стасе, це справді зайве…

 — Ні, — перебиває він. — Ти тепер у ролі моєї дружини. Маєш виглядати відповідно.

Я погоджуюся й беру таксі. Дорогою відчуваю дивне змішання емоцій: сором, бо витрачатиму чужі гроші, і водночас — легке передчуття.

Заходжу в бутік, і одразу відчуваю запах нового, чистого текстилю, легку нотку парфумів та блиск лакових підлог. Вітрини сяють — сукні на манекенах, акуратно розвішані речі, блискучі дрібниці. Серце прискорює ритм, долоні трохи липкі. Я намагаюся не видати хвилювання, але мої очі самі бігають по рядках одягу.

Консультантка, молода жінка з уважним поглядом, відразу помічає мене:

— Добрий день! Шукаєте щось особливе?

Я намагаюся стримати голос:

— Так… для офіційних заходів. Нічого надто дорогого…

Вона усміхається, і її легкість трохи заспокоює. Я починаю переглядати речі. Спочатку ловлю себе на економії — ціни кусаються. Кожен виріб здається занадто дорогим. Я не звикла витрачати такі суми. Одразу уявляю, скільки необхідного для дитини купила б на ці гроші. Ота сукня буде в ціну ліжечка. А за той костюм можна придбати візочок. Та розумію, що тут я не задля особистих закупів.

Якщо я з’явлюся на заході з його ріднею в старій сорочці або дешевій блузці, це не просто ганьба для мене — це удар по образу Стаса. Вдихаю глибше і набираюся рішучості. Уніформа, Віоло. Це просто уніформа. Невже ти не мріяла про розкішні речі? Та пошикуй же, якщо випала можливість.

— Мені подобається ось ця, — обережно показую на просте жовте плаття, не вечірнє, не пафосне, але дуже красиве.

Консультантка підхоплює його:

— Таке на вас виглядатиме природно, ніжно і стильно.

Я беру сукню в примірочну. Дзеркало зустрічає мене холодним блиском, але з кожним рухом я помічаю, як тканина обіймає фігуру, підкреслює силует, робить плечі більш витонченими. Я розпускаю волосся, дивлюся на себе і бачу зовсім іншу Віолу — впевнену, красиву, таку, якою можу бути у цьому новому світі.

Я зупиняюся, вдивляючись у власне відображення. «Це тимчасово…» — нагадую собі. Але тепер розумію: вперше за багато тижнів я відчуваю, що можу керувати своєю долею, хоч трохи.

Консультантка заглядає в очі:

— Вона вам дуже личить. Чи спробуєте інші моделі?

Я хитаю головою: достатньо. Вартість все ще кусається, але розумію, що це інвестиція. Це не просто плаття — це моя нова «роль», мій шанс.

Підбираю ще блузку, штанний костюм і дві пари туфлів. Він казав, що світські виходи будуть рідко, тож цього має вистачити. Напевно.

Оплачую покупки карткою Стаса, ловлю себе на хвилі хвилювання та вдячності одночасно. Дивлюся на пакет з сукнею, на сумки з речами — і серце наповнює легкий трепет. Я готова до наступного кроку, і це відчуття дивовижне.