Глава 6. Стас

Я йду поряд із Віолеттою й не можу відірвати від неї очей. Її сукня робить її ніжною, майже неземною. У кожному русі є легкість, у кожному кроці — стримана гідність. Її великі світлі очі сяють, і я ловлю себе на тому, що серце дивно стискається. «Моя дружина», — майнула думка, і від цих слів усередині стає гаряче. Формально, так. Угода, підписи, домовленості. Але як же приємно вимовляти це навіть подумки.

Я ховаю усмішку, але всередині раптом стає легко, ніби після довгого маршу вдалося зняти важкий рюкзак. Може, вперше за довгий час я справді відчуваю азарт, а не втому.

Дістаю телефон, набираю бабусю:

— Ба, сьогодні ввечері буде святкова вечеря. Накази готувати щось смачне. І будьте з батьком готові. Є сюрприз.

— Який сюрприз, Стасе? Що ти задумав? — ллються безліч запитань, але я швидко відмовчуюсь. Не хочу спалити інтригу зарано. Це буде мій хід.

— Заїдемо ще в офіс, — кажу я, сідаючи за кермо. — Ти не проти?

— Ні, — відповідає вона тихо.

Настрій підіймається. Радію своїй витівці, наче мала дитина. Мене наче розпирає енергія. Я дозволяю собі жартувати, говорю без звичного тиску в грудях. Уперше за довгий час відчуваю, що щось змінюється на краще.

— Все буде чудово. Обіцяю. Перший платіж ти отримаєш уже сьогодні. Потім щомісяця — фіксована сума. І в кінці угоди — решту.

Вона здивовано дивиться, ніби не вірить, що гроші можуть з’явитися так просто.

— І ще, — додаю, — дам тобі карту на потреби.

— Ні, не треба. Це занадто, — хитає головою. Скромна. Скромна дівчина в моєму оточенні — розкіш. Я не транжира, але хочеться робити щось приємне тому, хто не вимагає цього. Не рахує, що йому всі щось винні.

— Не занадто, а правильно. Ти тепер моя дружина. Маєш виглядати відповідно. Купи собі кілька речей, у яких будеш ходити цей період.

Я казав це тоном, ніби вирішував робоче питання. Але десь глибоко я розумів: мені й справді важливо бачити її такою — упевненою, красивою, трохи розкішною. Це було частиною «гри», але мені хотілося, щоб вона виглядала справжньою.

Вона знічується, ніби хоче сперечатися, але я дивлюсь твердо.

— Добре. Є ще дещо, — озивається вона обережно. — Мені треба буде в лікарню.

Я одразу насторожуюся. Чому я не спитав про її здоров'я раніше? Що як вона хвора? Може чимось заразним? 

— Ти хвора? — пильно дивлюся в її обличчя.

Вона швидко хитає головою:

— Ні, просто огляд. Пусте. Я навчаюся на кухаря, потрібно періодично проходити медогляд.

Я сміюся з полегшенням. Слава Богу!

— То й добре. Іди в платну. Для мене такі витрати — дрібниця. Повір, у порівнянні з тим, що я тепер вільний від бабусиних нотацій, це ніщо.

І тут мене мов вдаряє думка. Обручки! Ми тільки що побралися, а символу, який має з’єднувати нас у цьому «шлюбі», нема. Як це я забув про це? Паркую авто, коли бачу вогні ювелірної крамниці.

— Ходімо, — рішуче беру її за руку. — Обираємо обручки.

Разом заходимо всередину, запах нового металу, блиск камінців, шелест оксамитових подушечок. Я не хочу нічого кричущого чи пафосного — ми й так уже живемо у виставі. Тому обираю просту, але витончену пару. Тонкі лінії, чиста форма. 

— Тобі подобається чи оберемо щось інше? — питаю в Віолетти. Вона схвально киває:

— Елегантно й зі смаком. 

Я беру її руку — теплу, ніжну, довірливу — й сам надягаю кільце на палець. Її усмішка вражає мене зненацька. Вона не театральна, не «за сценарієм», а щира, як промінь сонця крізь хмари. Моє серце стискається так сильно, що я ледь не втрачаю контроль над собою.

У машині я ловлю кожен її рух. Юачу, як вона раз по раз поглядає на кільце, торкається його пальцем, наче не може повірити, що воно справжнє. І від цього в мені розливається тепло, небезпечне й солодке.

В офісі нас зустрічає Бодя, мій друг і права рука. Побачивши нас разом, він аж рота розкриває:

— Це що за подія? Ти не сказав, що сьогодні будеш із такою красунею.

Я зухвало, навіть демонстративно обіймаю Віолетту за плечі.

— Знайомся, це моя дружина, — промовляю я гордо.

І мені справді приємно вимовляти ці слова вголос.