Глава 5. Віолетта

Я дивлюся на нього, не розуміючи, чи він жартує. Серйозне обличчя, спокійний голос, прямий погляд. Жодної усмішки, жодної гри. У голові відлунює лише одне слово: дружина.

— Я все ж маю спитати: це жарт? — навіть не впізнаю свого голосу.

— Ні, — відповідає він коротко.

У мене холоне всередині. Я мимоволі сміюся — тихо, нервово. Закриваю обличчя руками. Але в його очах — лише впевненість. І тоді розумію: він каже правду.

Спершу здається, що це божевілля. А потім… наче щось клацає. Це шанс. Мій шанс. Я ж можу продовжити навчання, заробити гроші. І не працювати до знемоги. Можливо, вперше в житті я зможу дихати.

— На який термін? — питаю, стискаючи руки так, що біліють пальці.

— До півроку, — відповідає він.

— І… скільки?

Він озвучує суму, і в мене перехоплює подих. Такі гроші я б ніде не отримала. Ніде. З ними можна купити кімнату в гуртожитку, а то й однокімнатну квартиру десь далеко від центру. Але своє. Місце, де я буду вдома.

Я відчуваю, як в голові блискавками спалахують думки. За півроку живіт ще можна буде ховати. Ніхто нічого не помітить. А ще, що головне, можна буде сказати батькові, що я заміжня. А далі — збрехати, що чоловік кинув. Але це вже не так страшно, як те, що він дізнається: донька вагітна без чоловіка. Тоді він не підніме руку. Не вижене. І, можливо, дозволить мамі бути поруч, допомогти. Мені не доведеться бути самотньою в цьому світі. Вперше за довгий час я боюся не тата, а того, що не впораюся сама.

Це вихід. Єдиний, який у мене є.

Я піднімаю очі й кажу:

 — Добре. Я погоджуюсь. Але… одна умова. Ви маєте зіграти нареченого перед моїми батьками.

Він навіть не вагається:

 — Домовились.

Я відчуваю, як земля йде з-під ніг. Ще хвилину тому я думала, що прийшла на співбесіду кухарки. А тепер… майбутня дружина. Хай і фіктивна.

— Що ж, тоді ходімо зі мною. Не можна, щоб тебе тут бачили наперед.

Він відчиняє двері, ми виходимо з кімнати. Серце калатає так, ніби ось-ось вирветься з грудей. 

Тягну за собою валізу, але Стас хутко помічає її і швидким рухом забирає металеву ручку з моєї руки.

— Моя дружина не тягатиме важке, — каже, наче на автоматі. Але я на мить завмираю. Бо не звикла, що чужа людина може дбати про мене. Бо ніколи не бачила такого ставлення ні щодо мами, ні щодо себе. Матвій допоміг би мені з чимось дійсно величезним, але на сумку він і не зважав би.

На подвір’ї стоїть чорний автомобіль. Він відчиняє дверцята й жестом запрошує мене сісти. Я слухняно вмощуюсь усередині. Чоловік ставить валізу в багажник і займає місце водія.

— Зараз поїдемо укладати шлюб, — каже він рівним голосом, заводячи двигун. Я здригаюся, але він продовжує спокійно, ніби все це звичайна справа: — Я заплачу за терміновий розпис, тож чекати не потрібно буде. В тебе є документи з собою?

— Так, звісно, — я відкриваю сумочку, в якій є така з усіма моїми документами.

— Чудово, — тихо каже він.

— А хіба можна так одразу? — хоч я вже погодилася, все одно лякаюся. Обережно кладу руку на живіт. Ми впораємося, горошинко. Я роблю це для тебе. 

Під пальцями відчуваю жорстку тканину джинсів. Я, звісно, зрозуміла, що весільної церемонії не буде, проте якби знала, все одно б одягнула щось більш пристойне. Є в мене непогана сукенка рожевого кольору. Може попросити Стаса почекати, щоб я перевдягнулася десь в туалеті? Все одно вона з собою, в валізі.

Він теж окидає мене прискіпливим поглядом:

— Спершу заїдемо в магазин, — спокійно каже мені. — Треба тобі одягнути щось більш відповідне.

Ми їдемо містом, а я не можу отямитися. Все здається сном. Серйозний чоловік за кермом, його рівний голос, моя сумка з речами в багажнику. І думка, що за кілька годин я можу стати «дружиною».

Ми зупиняємося біля дорогого бутіка. Усередині — блиск вітрин, легка музика, відчуття, що я потрапила зовсім не у свій світ. Стас майже нічого не пояснює, просто киває консультантці й просить показати «щось біле, просте, але красиве».

Мені подають сукні. Я нервую, руки тремтять, але слухняно йду до примірочної. Ніби й радію, що він подумав про мій зовнішній вигляд під час такої події, але хвилююся, що не можу хоча б плаття придбати собі сама. Ця моя самостійність! Тепер розумію, що в будь-якому своєму я буду просто не рівнею Стасу. Приміряю кілька, поки не знаходжу ту саму: легке біле плаття міді, без пафосу, але таке жіночне, що я впізнаю себе в дзеркалі ніби вперше. Я розпускаю косу — і волосся м’якими хвилями спадає на плечі. Почуваюся Попелюшкою. І розумію, що не повинна прив’язуватися до ролі. Вона тимчасова. А розкішна сукня — просто уніформа. Але все одно не можу не радіти. Бо в такому одязі навіть стоїш по-іншому. 

Виходжу. Він сидить, гортає телефон. Піднімає погляд. На мить його обличчя м’якшає, куточки губ торкає легка усмішка. Я навіть відчуваю, як щоки спалахують від його реакції.

— Чудово, — коротко каже він, але в голосі звучить щось нове.

Сукню одразу пакують, додають легкі балетки та маленьку сумочку. Я перевдягаюся просто там, а ще перед дзеркалом в примірочній роблю легкий макіяж. Свою стару сорочку та джинси складаю у пакет. І ми рушаємо далі.

РАЦС. Білий фасад, довгий коридор із блиском плитки. Я йду, наче уві сні. Він говорить упевнено, домовляється з адміністраторкою. Гроші — і все раптом стає можливим. «Терміновий розпис», послуга «Шлюб за добу» — чути уривками.

Доводиться трохи зачекати. Потім нас проводять у невелику залу. Я відчуваю, як пітніють долоні. В руках тримаю ручку, а вона тремтить.

— Підпис тут, — спокійно каже реєстраторка.

Я дивлюся на рядок, а перед очима спалахи: Матвій, квартира, мрії, що розсипалися. І тепер — цей чоловік поруч, якого я знаю лише кілька годин.

Ставлю підпис. Він ставить свій. Штамп лягає на сторінку, залишаючи чіткий відбиток.

«Чоловік і дружина».

Я відчуваю, ніби щось закривається назавжди — і водночас відчиняється інше, невідоме.