Глава 4. Стас

Я виходжу з дому, поправляючи рукав піджака. Сонце тільки піднімається, свіже повітря холодить легені. В голові ще звучать слова батька — знову нагадував про «важливу вечірню розмову». Його тиск стає нестерпним. Мені хочеться вирватися, але поки що я змушений грати за його правилами.

Раптом мій погляд спиняється. Біля воріт стоїть дівчина. З валізою. Просто вдягнена — темні джинси, блакитна блузка. Волосся кольору пшениці заплетене в косичку. Обличчя майже без косметики, лише легкий рум’янець на щоках від прохолодного ранку. І все ж вона виглядає… вражаюче. Природно гарна. Така, яку не сховаєш за дорогим макіяжем чи брендовим одягом. Абсолютна протилежність Людмили, з її показною розкішшю та штучністю. Ось які дівчата справді приковують погляд. Ось вона — справжня врода. Невже такі ще є? І ще й в моєму домі…

Я роблю крок уперед, придивляюся уважніше. Вона ніби когось чекає. Є щось у її погляді — настороженість, легкий сум і водночас сила.

— Ви хто? — запитую, підходячи ближче.

Вона піднімає очі, і на мить мені здається, що світ стихає. Голос тихий, але впевнений:

 — Я… прийшла влаштовуватися на роботу кухаркою. Мене Віолетта звати. Саша Радзінська мала попередити…

Я відчуваю, як у голові швидко складається план. Робота? В в мене є вакансія. Вона — моя нагода. Випадок, якого я чекав.

— Зрозумів. Ходімо, я проведу, — кажу і веду її всередину.

Ми йдемо довгим коридором, я відчиняю двері до однієї з вільних кімнат. Простора, світла, але без особливого затишку — як більшість у цьому домі. Я зачиняю за нами двері й обертаюся до неї.

— Скажіть, вас хтось бачив? Із господарів? Або персонал?

— Ні, тільки охоронець впустив. І… Саша. Я її знаю, вона працює тут.

— Добре, — я киваю. Це ідеально. — Тоді слухайте уважно.

Я роблю крок ближче, відчуваючи, як у грудях наростає дивна рішучість.

— У мене є пропозиція. Вам не доведеться працювати кухаркою. Але доведеться стати моєю дружиною. Фіктивною. На кілька місяців.

Вона дивиться на мене широко розкритими очима, не вірячи своїм вухам.

 — Навіщо вам це?

Я зводжу плечі, але голос звучить твердо:

 — Бо мої рідні намагаються маніпулювати мною. Вони вже підготували мені «наречену». А я не збираюся одружуватися з тією, кого вони обрали. Я хочу займатися бізнесом, а не чужими сценаріями. Тому мені потрібна дівчина. Вони хочуть невістку? Я одружуся, але на своїх умовах. І отримаю спокій від них. А вам щедро заплачу за цю послугу. Розумієте?

— Ну, в певних рисах… — вона розгублено киває. — Але фіктивне одруження… Це якось… Ми ж незнайомі навіть. Як так можна зважитися на таке?

— Так, я вас розумію. Ви Віолетта, так? А я Стас, — простягаю їй руку. Вона автоматом потискає її. Мимоволі задумуюсь про те, яка ніжна її шкіра, але одразу відкидаю непрохані думки. — Мені двадцять сім. Я керую перспективною віткою компанії, яка належить моєму батьку. За характером я спокійний. Вас не ображу, не бійтеся. А ви, вочевидь, вмієте смачно готувати, якщо притендуєте на посаду кухарки. Ще мені здається, ви дуже розумна: в вас погляд допитливий. Вже не такі незнайомці, правда? 

Вона кволо всміхається.

— Чому я? — її голос ледь тремтить, але я бачу, що вона слухає мене уважно. — Думаю, у вас має бути безліч варіантів, щоб обрати фіктивну дружину.

Я усміхаюся краєм губ:

 — Насправді, ні. Я не можу попросити когось із знайомих моєї родини, адже тоді фіктивність шлюбу не приховати. А вас ніхто не знає. Ви красива. Природно, щиро. Не як усі ті ляльки, яких мені підсовують. А ще тому що мені нема часу когось шукати. Ви самі прийшли. Це знак. Вам потрібна робота. Я плачу значно більше, ніж отримає кухарка.

Вона мовчить, стискаючи пальці. Я бачу вагання, але й цікавість.

— І які обов'язки на посаді вашої фіктивної дружини?

— Насправді, нічого складного. Я обіцяю, — кажу спокійно, — що не торкнуся вас. Це буде лише угода. Нам доведеться спати в одній кімнаті, але на різних ліжках. Іноді потрібно буде з’являтися зі мною на заходах, грати роль сім’ї перед моїми рідними. Зранку спільний сімейний сніданок, потім спільна вечеря. А вдень ви вільні. Я майже весь час в офісі. Зможете займатися своїми справами. І нагадую, я щедро заплачу.

Я дивлюся їй прямо в очі, намагаючись вирахувати її думки. Вона така крихка зараз — і водночас мені здається, що вона сильніша за багатьох, кого я знав.

— То що? — запитую тихо. — Ви згодні?