Глава 3. Віолетта

Я гортаю контакти у телефоні й довго зупиняюся на одному імені. Саша. Подруга, яка завжди виручала, навіть коли сама нічого не мала. Я ковтаю клубок у горлі й тисну на кнопку виклику.

Гудки тягнуться, як нескінченність. Коли вона нарешті бере слухавку, її голос звучить сонно. Але вже за хвилину я зриваюся й розповідаю все: від зради Матвія до того, що сиджу перед валізою, ніби серед уламків власного життя.

— Господи, Віоло… — видихнула вона, і я навіть крізь слухавку відчула, як щиро переживає. — Як же так?

— Не знаю… — я ховаю обличчя в долоні. — Мені нема куди йти, Сашо. Я не хочу додому. Ти ж знаєш, батьки думають, що я живу в гуртожитку. Якщо тато дізнається, що я вагітна і мене вигнав хлопець, він мене вб’є… Буквально. Я боюся його. Ти ж розумієш: один удар і для дитини можуть бути страшні наслідки. І самі знову перепаде… за погане виховання.

— Заспокойся, — лагідно відповідає вона. — Я б узяла тебе до себе, але ж ти знаєш — ми з Дімкою тіснимося в гуртожитку. Окрема кімнатка — і то добре. Двоє, та ще й ти з речами… Ні, це нереально.

Я киваю, хоча й розумію, що вона цього не бачить. Знала я. Знала від початку. Але все одно сподівалася, що в подруги є якийсь чарівний варіант, якого я не бачу.

І він знаходиться.

— Слухай, — в її голосі з’являється рішучість. — Є одна сім’я. Багата, дуже багата. Вони шукають кухарку. Є варіант з проживанням. Тобі саме підходить, ти ж навчалася на кухаря. Я вже трохи знаю, як у них усе влаштовано, бо сама там працюю прибиральницею позмінно. Платять добре, харчування й дах над головою є. До пологів точно назбираєш якусь суму, а далі видно буде.

Я завмерла з телефоном у руці. Іноді здається, що виходу нема. Але він завжди є — просто не такий, як уявлялося.

— Думаєш, мене візьмуть? — питаю невпевнено.

— Я замовлю словечко, — впевнено відповідає Саша. — Скажу, що ти відповідальна і працювати будеш чесно. Приходь завтра зранку. От побачиш — все вийде.

— Дякую тобі! Я не уявляю, що б робила без тебе… — шепочу, ковтаючи сльози вдячності, полегшення, надії… Мені гірко, що фактично чужа людина дбає про мене, розуміє, не переконує позбутися дитини, а той, на кого я сподівалася, жорстоко зрадив мою довіру.

Після дзвінка я довго сиджу в темряві. Кімната чужа, мов музей моїх ілюзій. На столі ще стоять чашки, з яких ми з Матвієм пили ранкову каву. На стіні висять фото, де ми усміхаємося, ніби в нас усе добре. Я торкаюся рамки — і мені боляче від того, як багато в цьому обману. Я ж думала, що щаслива. А виявилося, я просто боялася зізнатися, що він не мій захист, а мій вирок.

Ніч я майже не сплю. В голові крутяться думки: що буде далі, як вижити, чи вистачить мені сил.

На світанку дозбирую сумку: кладу піжаму, зубну щітку, зарядку від телефону… все те, що не поклала звечора. Кожна річ у руках нагадує про прожиті моменти. Сукня, в якій я святкувала Новий рік. Светр, куплений на розпродажі, коли він жартома називав мене «економною господинею». Я закриваю двері квартири й відчуваю, ніби закриваю цілий розділ життя. Серце стискається, але водночас з’являється легкість — попереду хоч і невідомість, але вже без нього. А, отже, без зрад. Розраховуватиму лише на себе.

Сумка важка, тож хоч грошей обмаль, я викликаю таксі. Надто боюся, що від носіння важкого щось станеться з дитиною. Вона — тепер мій єдиний скарб, моя опора. Всю дорогу мовчу, дивлюся у вікно. Місто повільно прокидається, люди йдуть на роботу, в них є стабільність. А я їду в нове життя, якого боюся і прагну одночасно.

Коли машина зупиняється, я піднімаю очі й бачу величезний будинок за високим парканом. Кам’яний фасад, ковані ворота, клумби з ідеально підстриженими кущами. Я відчуваю себе маленькою, ніби потрапила в інший світ.

Стою біля хвіртки, обіймаю сумку й чекаю. Серце калатає, долоні спітніли. О дев’ятій натискаю дзвінок.

Мене впускають у двір. Все довкола вражає: брукована доріжка, акуратний газон, розлогі дерева. Мене просять зачекати на ганку — мала вийти жінка, що займається персоналом. Я сідаю на валізу й ловлю себе на думці: «Отут я маю почати нове життя». Та я навіть не уявляю, наскільки буквально це станеться.

Раптом у саду з’являється хлопець. Високий, підтягнутий, у легкій сорочці. Сонце падає на його обличчя, і мені важко відвести погляд. Красивий. Він іде просто до мене, впевнено, наче господар цього простору.

— Ви хто? — запитує, дивлячись прямо в очі.

— Я… прийшла влаштовуватися на роботу, — невпевнено відповідаю. — Кухаркою. Мене Віолетта звати. Саша Радзінська мала попередити…

Його усмішка ледь торкає губи.

— Зрозумів. Ходімо. Я проведу.

Я схоплюю сумку й слухняно йду за ним, думаючи, що він теж працівник. Навіть не здогадуюся, що цей крок змінить мою долю.