Глава 2. Стас

Мляво потираю скроні. За вікном уже темно, а я все ще сиджу в офісі, намагаючись закінчити звіт. Черговий важкий день непомітно переходить у ніч.

Телефон вібрує на столі, вириваючи мене з робочого потоку. Я зовсім забув про час.

— Стасе, ти думаєш їхати додому? — обурюється в слухавку бабуся. — Котра година, ти хоч в курсі?

— Ба, я працюю, — запевняю я її. — Але скоро приїду, ти лягай. Не чекай на мене.

— От хто так робить? Я ж просила тебе приїхати раніше! Людмила цілий вечір просиділа, тебе чекала. Це просто неповага! Що ти собі дозволяєш? — в голосі бабці звичні істеричні нотки. Я зітхаю. У грудях стискає від відчуття, що мене знову хочуть посадити на повідок. Колись я вже був хлопчаком, який бігав виконувати чужу волю — і тоді присягнув собі, що більше ніколи.

— Пробач, забув. Та й даремно вона чекала. Нам все одно нема про що говорити з Людмилою, — от же вчепилися!

— Тебе вчити про що можна говорити з красивою дівчиною? — чується невдоволене.

— Її краса — питання спірне, — не втримуюся від коментаря. Людмила — донька батькового партнера. Хороша партія. Однак, вона з тих дівчат, які мріють лише про розкішне життя поруч з забезпеченим чоловіком. Жодних моральних цінностей. Жодних власних принципів. Пластмасове обличчя, фальшива інстаграмна краса. І балачки такі ж. Вона завжди дивилася на мене так, ніби вже мала право на моє життя. Людмила не тільки гарна картинка для соцмереж — у її очах я бачив холодний розрахунок. Вона звикла отримувати все, що хоче, і я чомусь теж стояв у тому списку. Я вже краще взагалі стану затятим холостяком, ніж зустрічатися з такою. Але мої рідні цього не розуміють.

— Це просто обурливо, Стасе! — хмуриться бабуся. Я зітхаю. Засмучувати її не хочу. Вона замінила мені маму, коли та вирішила, що життя з обов’язками не для неї і втекла з коханцем. Проте минули роки. Я подорослішав, а бабуся так і не полишила спроби управляти моїм життям.

— Пробач. Мені треба завершити справи…

— Колю! Твій син геть відбився від рук! Поговори з ним ти, бо мене вже трясе! Піду пити ліки від тиску! — лунає в слухавці. Я кидаю погляд на свого друга і колегу Богдана. Той усміхається.

Я вже хочу вимкнути телефон і викинути його у вікно, коли на екрані знову спалахує ім’я. Цього разу — батько. Відчуття, ніби мене заганяють у кут, знову стисло горло.

— Алло, Стасе, а що це таке? Де ти пропадаєш? — голос батька звучить з обуренням.

— А то ти не знаєш? В офісі, де ж і ще? — хмикаю. Ось вже три місяці, як тато відкрив нову перспективну вітку бізнесу — дочірню компанію свого холдингу і доручив управління мені. Відтоді я днюю і ночую тут, вкладаючи в роботу всі свої сили. Вже є перші результати моєї праці. Надзвичайне відчуття знати, що в тебе щось виходить. Ти щось робиш і це окупається з лихвою.

— А краще б в клубі!

— Який клуб! На нього тут весь вечір чекала Людмила! Ганьба яка, — бурчить бабуся.

— Коротше так, Стасе, — чую невдоволення крізь телефон. Тато не любить, коли бабуся його відчитує, а проте цю пані в нашому домі дуже поважають. Їй не перечать, — Хочеш займатися бізнесом, молодець. Але спершу ти маєш укласти вигідний союз. Приведеш нам невістку найближчим часом. А як ні, то компанію заберу. Щоб оце бабуся не хвилювалася вечорами, де тебе носить.

Я хочу заперечити, але не встигаю. Телефон вимикають. Кидаю свій на стіл, гупаючи кулаком до столешні. Мене це дратує. Що за дитячий садочок? Вони реально думають, що шантажем змусять мене одружитися з Людмилою? Обурення заповнює мене. Інколи мені здається, що я для них не син і не внук, а проєкт. Бізнес, у який вони вклали роки й гроші, і тепер чекають прибутку. А я просто хочу жити своїм життям, без їхніх печаток і договорів.

— Чого ти психуєш? Зустрінься ти з тією Людкою пару разів. Що тобі, важко чи що? Зате відчепляться від тебе! — радить Бодя.

— Ти не розумієш, — зітхаю я. — Це неприпустиме втручання в моє життя. Коли я зустрічався з Аллою, зробили все, щоб вона кинула мене. Бо не сподобалася бабусі. Те саме, коли дізналися, що я з Анею. А тепер обрали мені наречену і шантажем змусять одружитися? А тоді що? Стоятимуть з свічкою над подружнім ліжком і будуть далі поради давати? Ні, дякую. Я принципово не дозволю керувати собою. Але ти розумієш, що найобразливіше? Я реально хороший керівник. В мене безліч ідей і енергії. Я сам знайшов цю галузь, запропонував татові. Фактично все, що ми маємо, чого досягли, це завдяки мені. Ти ж знаєш. Я міг би все кинути і піти працювати на когось іншого, заробити грошей, тоді відкрити свій бізнес, але який в цьому сенс? Я не хочу розривати стосунки з бабусею, з татом, вони моя сім'я і вони багато зробили для мене. 

— І що ти робитимеш? — Бодя підпер обличчя рукою і з цікавістю на мене поглянув. Я знизав плечима, відкинувся на спинку дивана й глянув у стелю. У голові гули слова батька, бабусі, їхні ультиматуми. Вони хочуть мене змусити? Добре. Тільки я все одно зроблю по-своєму. Якщо їм потрібен мій шлюб — я дам їм його. Але так, щоб вони самі потім кусали лікті.

— Покараю їх. Зіграю з ними в їх же гру.

— А детальніше?

— Одружуся. 

— З ким? — дружбан шоковано зводить погляд. Я знизую плечима.

— Точно не на Людмилі. На тій, хто буде протилежністю нашої інста-кралі. На дівчині не з нашого кола. 

— А якщо вони виженуть тебе з сім'ї за це?

Я задумався.

— Якщо і так, то ненадовго. Іншого спадкоємця, сина і внука в них нема, тож… доведеться їм переглянути свої погляди. А шлюб буде фіктивним. Договірним, — як гарно я все придумав. І реально ж може спрацювати. 

— І де ти візьмеш наречену? — в очах Боді з’являються іскорки. Він не менш азартний, як я. Замутити якусь епатажну дурницю змалку було нашою фішкою.

— Знайдеться, — усміхаюся я. — А поки завершуємо звіт. Завтра буде важливий день.

— Ти в своєму репертуарі, — киває друг і відкриває ноут. Я задоволено кидаю погляд на годинник. Вже перша. Проте втоми, мов і не було. Ідея, що прийшла несподівано, окрила мене для нових робочих подвигів.