Глава 1. Віолетта

— Коханий, у мене є для тебе новина, — я нервово переминаюся з ноги на ногу і зазираю в очі своєму хлопцю. Чесно сказати, не уявляю, як він відреагує на подібне, але в мені все ж живе оптимізм, що все буде так, як мріє кожна дівчина: сміх, поцілунки, обійми і пропозиція.

— То кажи вже, не мнися. Ти ж знаєш, я терпіти цього не можу, — Матвій важко опускається на стілець і залпом випиває склянку води. Потім простягає її мені, безмовно наказуючи покласти в кухонну шафку. Я виконую на автоматі, тоді напружуюся і на одному диханні випалюю:

— Я вагітна…

Серце завмирає. Господи, хоч би він нормально це сприйняв! Зазираю юнакові в очі з надією. Авжеж, ми ще зовсім молоді, не планували цього, але коли вже вийшло… Ми впораємося. Правда ж?

Матвій мовчить. В його погляді з’являються блискавки, вилиці сіпаються. Минає хвилина, дві, перш ніж він поволі питає:

— Що ти сказала?

— Вагітна, кажу, — повторюю схвильовано і простягаю до нього тест.

— Я не розумію нічого в цьому градуснику! — відмахується він і виходить з кухні. Серце стискається. Я хотіла іншої реакції, але заспокоюю себе, що йому просто треба дати час. Це так несподівано. Неплановано. Тепер всі плани потрібно змінювати… 

Я теж відчула дивні змішані емоції радості і тривоги, дізнавшись. Але чим більше про це думаю, тим впевненіша стаю, що це на благо. В серці оселилося дивне відчуття любові до тієї дитинки. Відповідальність за її життя. Це моє малятко. Моя солодка крихітка. Я стану мамою. Хіба ж не прекрасно? Матвій теж зрозуміє це. Просто треба, щоб він усвідомив це, як слід.

Я повільно йду в кімнату. Хлопець читає щось у своєму телефоні. Кидає погляд на мене і впевнено, трохи нервово питає:

— Який термін?

— Чотири тижні… — шепочу я.

— Хух, ну і добренько. Гугл пише, що аборт роблять до дванадцяти тижнів. Коли твоя стипендія? А втім, чекати не будемо. Мені прийде зарплата в понеділок, візьмеш гроші і підеш в клініку, — мені здається, це галюцинація. Просто поганий сон. В животі відчувається різкий біль, а серце наче обривається. Так організм реагує на почуте. 

— Тобто… аборт? — затинаючись, питаю я. Мені все ще важко повірити, що я чую це від Матвія. Якого біса? Інстинктивно кладу долоні на свій живіт, ніби хочу захистити горошинку, чиє серце ще навіть не почало битися під моїм, але неодмінно почне! Бо це хоч і поки крихітна, але людина. Моя дитина.

— А що ти пропонуєш? — Матвій сердито дивиться на мене і від цього погляду мені хочеться втекти, сховатися, закутатися в ковдру. Від коханого хлопця віє холодом, а мені так потрібно хоч крапельку тепла.

— Народжувати, звісно… Це ж наша дитина, Матвію. Як можна наважитися вбити її? Так, нам буде важко. Але ми впораємося. В тебе є робота, в мене стипендія… Є квартира. І батьки допоможуть в разі чого… — розповідаю на одному подиху, сповнена надії, енергії, натхнення, але хлопець різко перериває мене:

— Ти ідіотка чи як, Віоло? — він встає на ноги і різко підходить до мене. Злякано відсахуюся, просто не впізнаю того, з ким мріяла про спільне майбутнє. Він продовжує: — Думай логічно, якщо тобі, звісно, не важко. Я тільки влаштувався на роботу, зарплата мінімальна. Та й взагалі, мені двадцять два. Яка нафіг дитина? Я жити хочу! А ти сама? Закинеш універ? І що робитимеш далі? Сядеш з дитиною мені на шию на найближчі три роки? 

— Я… навчатимусь дистанційно. Можу підпрацьовувати з дому… Наприклад, пектиму торти на замовлення ночами, коли малюк спатиме. Якась та й копійка… — мені хочеться плакати, але я розумію, що зараз не час. Не можна показати слабкість. Життя змалку вчило мене бути сильною.

— Віоло, сонечко, ми ще такі молоді! Це наш час. Гуляти, подорожувати, відпочивати, проживати наші найкращі роки! Не треба проявляти впертість, це безглуздо. Буде нам по тридцять, влаштуємо життя, тоді подумаємо про дитину, домовилися? Давай я зараз сам запишу тебе в клініку, добре? В Інтернеті пишуть, що це проста процедура. Ну, як вирвати зуб. Нічого страшного… — він вдавано ніжно гладить мене за плечі, зазирає в очі. Хитрістю вимагає погодитися на те, що зламає мене. Назавжди. 

Все життя я дивилася на те, як тато керує всіма у сім’ї. Мама мовчала, погоджувалася, терпіла навіть те, що жодна жінка, яка поважає себе, не стала б терпіти. А коли вона намагалася заперечити, була жорстоко бита. В нас вдома ніколи не лунав дзвін тарілок: мама навчилася складати їх безшумно. Я зростала в страху і покорі, а тому, коли виросла і поїхала від них, обіцяла собі, що ніколи не боятимуся чоловіка. Не житиму так, як моя мама. І зараз був момент, коли я повинна була довести це насамперед собі.

— Ні, Матвію! — різко скидаю його руки з себе. Відходжу далі і, зібравши всю свою сміливість, випалюю йому просто в обличчя: — Я не буду вбивати дитину! Це моя дитина і я народжу її. Тобі зрозуміло це?

Якусь мить він пильно дивиться на мене. Здивовано. З нерозумінням. А тоді раптом знизує плечима і якось безтурботно усміхається:

— Зрозуміло. Тоді нам доведеться розлучитися…

Серце падає додолу. Я не вірю власним вухам.

— Тобто? Як?

— Маєш цей вечір, щоб зібрати свої речі. Я переночую в Андрія. Але зранку щоб ноги твоєї тут не було, — почулося різке. Я давлюся повітрям.

— Ти серйозно? Але чому? Як? Це ж твоя дитина!

— Це ще треба довести… — удар, якого я не могла очікувати. Ноги підкошуються. Аби не впасти, я схиляюся на комод. Боже, з ким я жила цей рік? Чому? Як я не помітила, що це тварина? Невже кохання справді таке сліпе? Я не вірю…

— Ти… Що таке кажеш?

— Я був обережний. Та й хіба я хлопчик, щоб від мене залітали? Може це ти нагуляла десь дитину і вирішила мені її підкинути? То не вийде, Віоло. Я тобі не лох. Поки не буде тесту ДНК, не повірю. 

— Матвію… — я все ж не стримуюся. Сльози безмовно течуть по щоках.

— Давай тільки без істерик. До ранку маєш подумати: якщо позбудешся дитини, я тобі пробачу. Як ні, то життя твоє, але на мене не розраховуй, — він проходить повз мене, байдуже, спокійно. Бере ключі в прихожій на тумбочці, взувається в черевики і виходить. Гупання дверей, клацання замка, після чого простір охоплює тиша. Така, від якої стає страшно. І я навіть не схлипую, немов враз в мені щось перегоріло. Немає ні страху, ні відчаю. Лише якась пустота всередині.