Розділ 26. День показу: Хаос за лаштунками

П’ятничний ранок сімнадцятого липня зустрів Київ задушливим, гарячим маревом. Проте всередині величезної зали академії, де мав відбутися півфінал престижного конкурсу Арсенія Чорнобая, повітря здавалося крижаним від напруги. Величезний простір, розрахований на сотні глядачів, стрімко заповнювався людьми.

 Світло софітів різало очі, спалахи камер журналістів топових модних видань злітали то тут, то там, а за довгим суддівським столом уже займали свої місця поважні члени міжнародного журі. Преса гарячково перешіптувалася, згадуючи вчорашній скандал у мережі, який додав цьому академічному заходу присмаку брудного світського занурення.

Але якщо в залі панував вишуканий глядацький спокій, то за лаштунками, у зоні бекстейджу, вирував справжній, божевільний хаос.

Це було пекло, виткане з криків режисера, шурхоту сотень метрів тканини, запаху лаку для волосся та горілої проводки. Простір був настільки забитий моделями, дизайнерами та асистентами, що повітря практично не вистачало.

 Прямо біля входу одна з моделей Карини з плачем шукала загублену кришталеву туфлю, без якої її вихід руйнувався. В іншому кутку з тріском і сизим димом остаточно зламалася остання потужна парова праска, і дві студентки паралельного курсу гарячково намагалися розгладити делікатний шовк руками. Хтось пролив каву на білосніжну сукню, хтось судомно перешивав поділ прямо на ходу, підколюючи тканину шпильками прямо по тілу зляканої дівчини.

Я стояла посеред цього божевілля, притиснувшись спиною до холодної металевої стійки для одягу. Моє нервове виснаження досягло свого апогею. Я не спала вже понад тридцять годин. Мої пальці, покриті дрібними пластирями від постійних уколів голкою, зсудомило від холоду, хоча в приміщенні було душно. В голові гуділо, а перед очима плавали темні кола. Я трималася з останніх сил, виключно на залишках адреналіну та впертості, яка зараз більше нагадувала заціпеніння перед стратою.
Мої три моделі-дівчини вже були повністю готові. Смарагдова, винна та нічно-синя оксамитові сукні сиділи на них бездоганно. Макіяж був накладений, волосся зібране у високі, суворі зачіски. Вони мовчки стояли поруч, з острахом дивлячись на мене й не наважуючись ставити зайвих питань. Вони все розуміли.
Тому що поруч із ними, на залізній вішалці, самотньо й моторошно висів він.

Чоловічий костюм. Мій головний шедевр, мій вугільно-чорний оксамитовий піджак із латунними вінтажними ґудзиками. Він висів на широких дерев’яних плечиках, ідеально випрасуваний, монументальний і абсолютно порожній. Вузькі рукава безвільно звисали вниз, наче руки привидів. Без Максима, без його сильного тіла, без його широких плечей і впевненого, хижого погляду цей піджак здавався просто дорогою, нікому не потрібною ганчіркою. Тканина, в яку я зашила всі свої почуття, тепер виглядала як пам’ятник моїй наївності.
Я злегка відхилила важку чорну портьєру за лаштунками, щоб поглянути на залу. Глядацькі ряди були повністю забиті. І перше, що я побачила, прямо в центрі першого ряду, — була Карина. Вона виглядала просто сліпуче в білому дизайнерському костюмі, на її обличчі грала щаслива, сяюча посмішка переможниці. Вона ліниво гортала буклет конкурсу, зрідка нахиляючись до Артура, який сидів поруч і щось задоволено шепотів їй на вухо. Вони святкували тріумф ще до початку дефіле. Вони знали, що Максим не прийде, а отже — Ковальова знищена.
Страх провалу, який мучив мене всю ніч, раптом зник, залишивши замість себе глухе, депресивне змирення з поразкою. Я більше не хотіла боротися. У мене не залишилося внутрішнього ресурсу для цього. Оля та Влад зникли ще три години тому, запевнивши мене, що «все під контролем», але їхні телефони зараз були поза зоною досяжності. Я зрозуміла, що їхній таємний план провалився. Максим не пробачив. Максим не прийде.

Я повернулася до стійки, глибоко вдихнула прохолодне повітря й подивилася на своїх дівчат-моделей. Мої губи затремтіли.

— Дівчата... Зніміть сукні, — мій голос прозвучав дивно тихо, майже безживно. — Переодягайтеся у своє. Показу не буде.
— Що? Діано, ти що кажеш? — смарагдова модель зробила крок вперед, її очі округлилися від подиву. — Ми ж стільки працювали! Початок нашої колекції вже за кілька хвилин!

— Без чоловічого образу нас усе одно знімуть, — я хитала головою, відчуваючи, як гарячі сльози безсилля нарешті пробиваються крізь вії, розмиваючи залишки макіяжу. — Чорнобай чітко сказав на репетиції: або повна колекція, або дискваліфікація. Я не хочу ганьбитися на очах у всієї преси й дивитися, як Карина сміється з моєї порожнечі. Я зараз підійду до організатора й оголошу про наше добровільне зняття з конкурсу. Так буде краще.

Я розвернулася й попрямувала до режисерського пульта, що стояв біля самого виходу на подіум.

 Кожен крок давався мені з неймовірними зусиллями, наче до моїх ніг прив’язали пудові гирі. Все, про що я мріяла — Париж, грант, визнання, власне ательє — усе це розсипалося в прах. Моя кар'єра в академії закінчувалася тут, у цьому завалений шматками тканин бекстейджі.
Помічник режисера з рацією у руках гарячково переглядав списки, викреслюючи учасників, які не встигли підготуватися.

— Вибачте... — я підійшла ближче, збираючи залишки гордості. — Я Ковальова Діана. Колекція «Оксамитова ніч». Я хочу оголосити про...

У цей самий момент динамік рації на його грудях вибухнув різким, голосним тріском. Музика в залі змінилася — почалися фінальні позивні моєї черги. Моделі в смарагдових сукнях уже мали виходити на першу лінію світла.

Організатор показу, заклопотаний чоловік у чорному піджаку, різко повернувся до мене, навіть не слухаючи мої слова. Він схопив мене за плечі, розгортаючи обличчям до виходу, і його очі заблищали від напруги. Інтрига вибухнула прямо над моєю головою, коли він вимовив фразу, яка змусила моє серце зупинитися:

— Ковальова! Твої дівчата вже пішли на першу точку! Музика запущена! Чоловічий вихід через дві хвилини за таймінгом. Де ваша модель? Де цей хлопець з оксамитовим піджаком? Якщо він не вийде через сто двадцять секунд — це дискваліфікація в прямому ефірі! Живіше, де він?!