Розділ 24. Порожнє місце на репетиції

Велика актова зала академії, перетворена на головний майданчик півфіналу, зустріла нас какофонією звуків, від яких здавлювало скроні. Режисер показу кричав у мікрофон, зриваючи голос; освітлювачі гарячково перевіряли софіти, пускаючи по сцені довгі білі промені; дівчата-моделі на гігантських підборах раз у раз збивалися з ритму, шурхотячи важкими подолами суконь.

 Навколо панувала атмосфера передпоказного хаосу, але для мене цей простір здавався абсолютно німим і холодним.

Я стояла за лаштунками, у напівтемряві бекстейджу, стискаючи в руках папку з експлікацією моєї колекції «Оксамитова ніч». Мій депресивний стан досяг тієї межі, коли паніка перетворюється на тупу, паралізуючу безсилість. Очі пекли від безсоння, а пальці, поколоті голками, заніміли.

— Наступна — Ковальова Діана! Колекція «Оксамитова ніч», генеральний прогін! Дівчата, на вихід! — пролунав з динаміків різкий голос помічника режисера.
Оля злегка підштовхнула мене в спину:
— Іди, Діан. Тримайся. Вони тільки й чекають, що ти зламаєшся.
Я глибоко вдихнула й вивела своїх моделей. Мої три дівчини — у витончених оксамитових сукнях глибокого смарагдового, винного та нічно-синього відтінків — вишикувалися на позиціях. Тканина ідеально лягала по фігурах, м'яко вбираючи й відбиваючи світло софітів. Дівчата почали свій рух по подіуму, тримаючи чіткий, ритмічний крок. Початок був бездоганним.
Але в центрі цієї композиції, на самому піку архітектури колекції, зяяла величезна, чорна діра.
Головний вихід — фінальний чоловічий образ, навколо якого будувалася вся концепція «Оксамитової ночі», — залишався порожнім. На тій позиції, де мав упевнено й потужно йти Максим, демонструючи ідеальну посадку чорного оксамитового піджака з латунними ґудзиками, не було нікого. Тільки порожнє місце, яке безжально ламало всю геометрію та цілісність моєї роботи. Без цього контрасту чоловічого й жіночого, без цієї суворої, сильної лінії посадки на широкі плечі, колекція миттєво втрачала свій монументальний сенс, перетворюючись на розрізнений набір красивих суконь.
Я стояла біля режисерського пульту, відчуваючи, як під прицілом десятків поглядів моє обличчя заливає гаряча хвиля сорому. Студенти на трибунах перешіптувалися, Карина в першому ряду демонстративно посміхалася, а в центрі залу, за довгим суддівським столом, сидів він.
Арсеній Чорнобай. Професор спостерігав за прогоном крізь свої незмінні круглі окуляри. Його обличчя було абсолютно непроникним, але коли дівчата закінчили проходку й зупинилися у фінальній точці, залишаючи по центру вільний простір, він повільно підняв руку, зупиняючи музику.

У залі запала тиша, в якій було чути лише гудіння кондиціонерів.
— Ковальова, підійдіть, будь ласка, — спокійно, але з металевими нотками в голосі вимовив професор.
Я на неслухняних ногах підійшла до краю подіуму.
— Де ваш четвертий макет? Де чоловічий образ? — Чорнобай зняв окуляри й подивився на мене впритул. — Я бачив публікації в мережі. Мене не цікавлять ваші студентські інтриги, контракти й те, хто з ким розійшовся. Мене цікавить архітектура костюма. Колекція «Оксамитова ніч» подавалася як ансамбль. Зараз я бачу незавершений ескіз. Без ключового чоловічого силуету я не можу оцінити лінію посадки плеча та взаємодію фактур.
— Професоре, виникли форс-мажорні обставини з моделлю... — мій голос зірвався, і я судомно зглотнула клубок у горлі. — Мені потрібен час.
— Часу немає, Діано, — Чорнобай перевів погляд на свій блокнот і зробив там якусь помітку. — Півфінал завтра о дев'ятій ранку. Правила конкурсу єдині для всіх, і я не зроблю винятку навіть для перспективного макета. Якщо до завтрашнього ранку ви не знайдете заміну і ваш чоловічий образ не вийде на подіум — я буду змушений зняти вашу колекцію з показу.

 Автоматичний нуль за півфінал. Ви мене почули?
— Так, професоре, — прошепотіла я, відчуваючи, як останні краплі надії витікають з мого серця.
Я розвернулася й майже наосліп побігла назад за лаштунки. Сльози застилали мені очі, а в голові пульсувала одна й та сама думка: «Це кінець. Все скінчено». Мені хотілося просто сховатися в найтемніший куток гуртожитку й ніколи більше не повертатися до шиття.

Тим часом у протилежному кутку актової зали, сховавшись за важкими портьєрами, Оля злісно спостерігала за тріумфуючим обличчям Карини. Поруч із нею стояв Влад — найкращий друг Максима і центровий баскетбольної збірної. Він прийшов на репетицію потай від тренера, дізнавшись про катастрофу в роздягальні.

— Ну і що ми стоїмо? — Оля різко повернулася до Влада, її очі горіли рішучістю. — Ти бачив, що відбувається? Її зараз просто знищать! Чорнобай зніме її з конкурсу! А твій дурний капітан закрився в орендованій квартирі, вимкнув телефон і вдає з себе ображену королеву!

Влад важко зітхнув і почухав потилицю, дивлячись на порожнє місце на подіумі, де щоночі тренувався його друг.

— Олю, ти не розумієш. Макс реально розбитий. Його батько перекрив усе, тренер погрожує вигнати з команди, скаути поїхали. Але найгірше — він реально думав, що Діана його використала. Він же закохався в неї як пацан, розумієш? Його гордість зараз просто помножена на нуль. Він ні за що не прийде сюди добровільно.
— Тоді ми зробимо так, щоб він прийшов не добровільно! — Оля схопила Влада за куртку, змушуючи його нахилитися нижче. — Контракт у нас. Аліну ми викрили, вона у всьому зізналася перед курсом. Макс просто не знає правди! Він думає, що Діана підтвердила це з цинізму, а вона зробила це через образу, бо він у ній засумнівався! Вони обидва ідіоти з колосальним самолюбством!

Влад на мить задумався, а потім на його обличчі з'явилася хитра, сувора усмішка, притаманна досвідченим спортсменам перед важливим переломом у грі.
— Знаєш що, журналістко... Ти права. Капітана треба рятувати від самого себе. І дівчинку його теж. Нам потрібен чіткий план. Якщо ми просто прийдемо й почнемо виправдовуватися — він виставить нас за двері. Тут потрібен інший підхід.
— Який? — Оля примружила очі.