Розділ 23. Холодна війна та викриття зрадниці

Майстерня №402, яка ще вчора здавалася прихистком творчості та затишку, тепер виглядала як поле бою після нищівної поразки.

 Вечірнє сонце згасло, і кімнату заливало холодним, мертвотним світлом стельових люмінесцентних ламп. Електричне гудіння закладало вуха, посилюючи відчуття тотальної, незворотної катастрофи.

Я сиділа на низькому стільці біля своєї машинки, безсило впустивши руки на коліна. Сльози вже не текли — вони просто випалили все всередині, залишаючи лише чорне, глухе спустошення.

 Навколо мене висіла стіна відчуження.

 Паралельні лінії швейних столів здавалися кордонами ворожих держав. Кожен мій подих відлунював у тиші, а важкий чорний чохол із готовим оксамитовим піджаком лежав на столі як нагадування про те, що найбільший тріумф мого життя став причиною мого повного краху.

Оля несамовито ходила вздовж вікон, раз у раз стискаючи кулаки. Її журналістський мозок, зазвичай чіткий і аналітичний, зараз працював на межі можливостей, намагаючись зв'язати докупи розрізнені шматки цього брудного пазла.

— Це не могло взятися з нізвідки, Діан! — раптом вигукнула вона, зупиняючись посеред майстерні. Її голос розірвав тишу, змусивши кількох студентів, які все ще порпалися на задніх рядах, миттєво навострити вуха. — Цей пост... Фотографії зроблені з близької відстані, при хорошому освітленні, прямо на твоєму робочому столі. Хтось знав, де лежить блокнот. Хтось мав час спокійно його погортати.

Я повільно підняла голову, мовчки дивлячись на неї крізь запітнілі скельця окулярів. В душі панувала така порожнеча, що навіть злість здавалася занадто дорогою емоцією.

— Я ж казала тобі, Олю... Угода була на самому дні шухляди, — тихо, майже безживно відповіла я. — Я нікому про неї не розповідала. Навіть тобі.

 Максим теж мовчав, йому цей скандал був потрібен найменше.

Оля застигла, її очі раптом розширилися від раптового спалаху спогадів. Вона підняла руку до рота, згадуючи хвилину за хвилиною вчорашній вечір. Напівпорожня аудиторія, запах пари й гарячої праски, їхній швидкий похід на склад за латунними ґудзиками... І Аліна. Бліда, злякана Аліна, яка судомно застібала пасок плаща й відскакувала від тумбочки, заїкаючись про раптовий головний біль.

— О Боже... — прошепотіла Оля, і в її голосі спалахнула перша іскра чистої, праведної люті. — Це була вона. Діано, згадай її поведінку! Сумка на твоєму столі, тремтячі руки... Вона не шила свій виріб. Вона чекала, поки ми підемо!

Оля кинулася до мого столу, вхопилася за ручку нижньої шухляди й з гуркотом висунула її на себе. Стос чистих аркушів ватману розлетівся підлогою. Вона схопила мій старий робочий блокнот у шкіряній обкладинці й різко смикнула за тонку резинку. Блокнот розкрився на сторінках із викрійками та графіками примірок. Оля почала гарячково перегортати сторінки до самого кінця, трясучи книжку над столом.

Нічого. Тільки порожні аркуші та ескізи силуетів.
Контракту не було. Той самий оригінал паперу з нашими підписами, який мав залишатися таємницею, зник безвісти.

— Вкрала... Ця мерзота не просто сфотографувала його, вона забрала його з собою, щоб замісти сліди! — голос Олі перейшов на крик. Лють виплеснулася назовні, руйнуючи будь-які рамки пристойності.

Вона різко повернулася в бік дверей, і саме в цей момент ручка повернулася. До майстерні, тихо постукуючи підборами, зайшла Аліна. На ній був той самий стильний плащ, а на обличчі лежала маска легкого смутку та удаваного співчуття.

 Вона вже знала про вибух у мережі, про скандал у коридорі й про те, що Максим покинув мене. Вона прийшла, щоб остаточно насолодитися своєю перемогою та перевірити, чи збираю я речі.
Але вона не прорахувала одного — Олі.
 

 Оля не дала Аліні зробити навіть трьох кроків від дверей. Вона рушила назустріч одногрупниці, наче розлючена тигриця, змушуючи ту мимоволі зупинитися й зробити крок назад до стіни.

 — Ти! Клята шпигунка! — крикнула Оля на всю аудиторію. Студенти з дальніх столів миттєво кинули роботу й підійшли ближче, утворюючи щільне кільце навколо дівчат. — Думала, ти найрозумніша? Думала, вкрадеш контракт, виставиш фото в паблік і ніхто нічого не помітить?!
 — Олю, ти що собі дозволяєш? — Аліна спробувала підняти підборіддя, але її голос зрадницьки здригнувся, а очі гарячково забігали по обличчях одногрупників. — Які фото? Який контракт? У тебе дах поїхав через проблеми твоєї подружки?
— Не смій відкривати свій брудний рот! — Оля з розмаху кинула порожній шкіряний блокнот Діани прямо під ноги Аліні. Звук удару змусив усіх здригнутися. — Вчора ввечері, коли ми ходили за фурнітурою, ти рилася в цій шухляді! Я бачила, як ти відскочила від тумбочки! Ти забрала оригінал угоди й злила його Карині! Відкрий свою сумку. Ну ж бо, відкрий її прямо зараз перед усіма, якщо тобі немає чого приховувати!

Навколо запала важка, гнітюча тиша. Студенти переглядалися, і в їхніх поглядах колишня зневага, яка ще годину тому була спрямована на мене, почала стрімко змінюватися на глухе, гидливе презирство до Аліни. Крадіжка чужих записів, обшук особистих речей та злива компромату в спину однокурсниці — це було занадто низько навіть для жорстокої конкуренції в академії.
— Аліно, це правда? — тихо запитав староста паралельного курсу, який підійшов на гамір. — Ти дійсно рилася в речах Ковальової?
— Ні! Це брехня! Вони просто хочуть перекласти на мене провину за свій фейковий роман! — Аліна спробувала зробити крок убік, але Оля заступила їй дорогу, практично впираючись своїм пальцем у її груди.
— Відкрий сумку, Аліно. Або ми зараз кличемо деканшу й охорону, піднімаємо записи з камер спостереження на коридорі, які зафіксували, як ти вчора вилітала звідси в паніці, і перевіряємо твій телефон! Подивимося, кому Карина надсилала гроші або обіцянки цього ранку!
Тиск натовпу став нестерпним. Десятки очей одногрупників дивилися на Аліну з такою відразою, ніби перед ними стояла не талановита дизайнерка, а дрібна злодійка. Маска спокою на її обличчі почала тріскатися, шкіра покрилася червоними плямами, а дихання стало уривчастим. Вона зрозуміла, що загнана в кут. Жадоба вигоди, яка вела її вчора, зараз перетворилася на панічний, липкий страх повного виключення та публічного клейма зрадниці.
— Ну і що?! — раптом вереснула Аліна, не витримуючи цього психологічного пресингу. Її голос зірвався на ультразвук, а з очей бризнули сльози злості й безсилля. — Ну і що, що це я?! А що мені залишалося робити?! Вона приїхала з нізвідки й за два тижні забрала все! Чорнобай дивиться тільки на її оксамит! Максим бігає за нею як приручений пес! Їй — Париж, їй — гранти, їй — уся слава?! А я мала сидіти на задвірках і дивитися, як моя праця нікому не потрібна?!