Розділ 22. Великий розкол

Головний пасаж четвертого поверху академії, що вів прямо до великої актової зали та залікових гримерок, нагадував розтривожений вулик. Повітря було густим від парфумів, лаку для волосся, шурхоту чохлів із сукнями та нервового сміху. Але щойно я ступила на паркет, тримаючи в руках важкий чорний чохол із моїм оксамитовим піджаком, цей гамір почав дивно, хвилеподібно затихати.

Студенти, моделі, першокурсники, які допомагали з організацією, — усі вони один за одним повертали голови в мій бік. Шепіт розповзався коридором, наче отруйний газ.
— Дивись, це вона...
— Та сама Ковальова...
— Слухай, а контракт справжній? Бачила фотки в пабліку?
— Ну й стерво, так розіграти капітана...
Я йшла вперед, дивлячись прямо перед собою, але боковим зором бачила, як піднімаються десятки рук із мобільними телефонами. Екрани, наче маленькі круглі лінзи чужих скальпелів, безжально впивалися в моє обличчя. Кожен мій крок, кожен подих, кожна спроба тримати спину рівно фіксувалися для нових обговорень у мережі. Мені здавалося, що я йду по ешафоту, а навколо стоїть натовп, який прагне видовищ. Оля йшла трохи позаду, намагаючись закривати мене своїм корпусом, і злісно шипіла на кожного, хто підносив камеру надто близько, але її зусилля були марними. Цей потік зневаги вже не можна було зупинити.

І раптом натовп попереду хитнувся й розступився.
На протилежному кінці коридору з'явився Максим. Він усе ще був у своїй спортивній куртці, з перекинутим через одне плече рюкзаком. Його широкі плечі, які зазвичай випромінювали абсолютну впевненість і силу, зараз були напружені, як натягнута тетива. Його темне волосся було скуйовджене, а обличчя... обличчя виглядало так, ніби його висікли з сірого граніту. На ньому не було живого місця від прихованого гніву та втоми.

Коли його зелені очі зустрілися з моїми, у мене перехопило подих. У них не було тієї теплої, м'якої ніжності, яка гріла мене на даху всього день тому. Там палав важкий, поранений вогонь людини, чию гордість і щирість публічно розтоптали перед усім світом. Його виставили посміховиськом, дурнем, безкоштовним шматком м'яса, якого бідна дівчинка з Коломиї обвела навколо пальця заради оцінки Арсенія Чорнобая.

Максим чітким, важким кроком попрямував прямо до мене. Простір навколо нас миттєво завмер. Студенти притиснулися до стін, утворюючи живий коридор, і виставили телефони вперед, ловлячи кожен міліметр майбутньої драми. Камери фокусувалися на нас, ловлячи сенсацію в прямому ефірі.

Через кілька секунд Максим зупинився всього за два кроки від мене. Його важке дихання лунало в раптовій тиші коридору. Він опустив погляд на чохол у моїх руках, а потім знову подивився мені прямо в очі.

— Це правда? — його голос був дивно тихим, низьким, але в ньому відчувалася така внутрішня вібрація, від якої моє серце зробило болючий кульбіт.
— Що саме, Максе? — я щосили намагалася, щоб мій голос не тремтів, хоча всередині все кришилося на дрібні осколки.
— Фотографії в пабліку, — Максим зробив крок ближче, і десятки телефонів синхронно хитнулися за його рухом. Натовп затамував подих. — Твій блокнот. Цей клятий папірець із пунктами. Я щойно з роздягальні, Діан. Мій батько там. Мій тренер там. Мене відсторонили від тренувань, мій контракт із клубом заблоковано через цей скандал. Батько кричить, що я повний ідіот, якого дівчинка з провінції використала як безкоштовний манекен для своєї кар'єри. Весь університет зараз тикає в мене пальцями й сміється за моєю спиною. Скажи мені тільки одне...

Він зробив ще один глибокий вдих, і в його очах проступив такий глибокий, нестерпний біль, який я ніколи не сподівалася там побачити.

— Це все... усе, що було між нами... це дійсно було лише заради цього клятого конкурсу? Ради Парижа? Ради твого відмінно від Чорнобая? Я для тебе справді був просто зручною моделлю, прописаною за пунктами від першого до п'ятого?
Кожне його слово б'є мене в груди, наче важкий баскетбольний м'яч. Мені хотілося кинути цей чохол на підлогу, обхопити його шию руками, притиснутися й кричати на весь цей коридор, прямо в ці огидні камери телефонів, що це не так. Що я люблю його. Що контракт давно став просто папірцем. Що мені плювати на Париж, якщо в ньому не буде його.

Але в цей самий момент всередині мене вибухнула моя власна, коломийська гордість, змішана з диким, нестерпним болем від тотального приниження. Я подивилася на десятки облич навколо, які зловтішалися моїм розпачем. Я згадала Аліну, яка зрадила мене, обшукавши мої речі. Я згадала Карину, яка святкувала тріумф. І головне — я побачила сумнів в очах самого Максима.

«Він вірить їм, — ця думка отруйною голкою пробила мій мозок. — Він стоїть тут, перед усім університетом, і дійсно питає мене про це? Він сумнівається в моїх почуттях після всього, що було на даху? Після нашого поцілунку? Після того, як я захищала його перед батьком? Він думає, що я здатна на таку ницість?»

Образа закрила моє горло важкою, глухою стіною нерозуміння. Замість того, щоб відкрити серце, я закрилася в своїй захисній броні, ховаючи сльози за маскою холодної байдужості. Якщо він вірить паблікам і думці натовпу більше, ніж мені, то я не буду виправдовуватися. Не перед цими камерами.

Я міцніше стиснула ручки чохла, підняла підборіддя й подивилася на нього крижаним, відчуженим поглядом, якого він від мене ніколи не бачив.

— А чого ти чекав, Ковалевський? — мій голос прозвучав дивно чітко й жорстко, відлунюючи від стін коридору. — Ти ж сам підписав цей контракт. Твій підпис стоїть поруч із моїм.
 

Максим миттєво зблід, наче його вдарили в обличчя. Його зелені очі звузилися, перетворюючись на дві холодні крижини, а щелепа судомно стиснулася.
— Ось, значить, як... — тихо, майже пошепки промовив він, і в цьому шепоті згоріли останні залишки теплоти. — Просто бізнес. Угода виконана.
— Саме так, — відрізала я, відчуваючи, як моє власне серце розривається на шматки від цих слів. — Наша угода добігла кінця. Показ завтра, проект завершено. Тобі більше не потрібно грати роль мого хлопця, а мені — твого алібі. Ми дали одне одному те, що було потрібно. На цьому все.