Розділ 21. Вибух у мережі (Удар у спину)

Ранок перед показом мав стати початком мого тріумфу, а перетворився на перший день мого особистого пекла.
Я прокинулася о шостій ранку від того, що мій телефон, зазвичай тихий і делікатний, буквально божеволів. Він не просто вібрував — він без зупину підстрибував на дерев’яній тумбочці гуртожитку, вибухаючи каскадами сповіщень. Екран світився від сотень повідомлень у Telegram, Instagram та Viber. Поки я спросоння намагалася розліпити повіки й намацати окуляри, двері нашої кімнати з гуркотом відчинилися.
На порозі стояла Оля. Вона була блідою, як полотно, її губи тремтіли, а в руках вона стискала власний телефон, наче це була активована граната.
— Діано... Боже, Діано, не відкривай соцмережі, — її голос зірвався на хрипкий шепіт. — О Боже, це катастрофа. Я не знаю, як це сталося.
— Олю? Що трапилося? — я сіла на ліжку, відчуваючи, як усередині все стискається від липкого, холодного передчуття лиха. Рука мимоволі тягнулася до мобільного.
— Не дивись туди! — Оля кинулася до мене й спробувала перехопити мій телефон, але було пізно. Я вже зняла блокування.
Перше, що кинулося в очі — головний інформаційний паблік нашого університету «Послухано в Академії», де зазвичай публікували розклад, плітки про викладачів та анонси вечірок. Але зараз там висіла публікація, виставлена всього дві години тому, яка вже набрала тисячі переглядів, сотні репостів і лавину брудних коментарів.
На чолі допису красувалися три чіткі, якісні фотографії. Фотографії мого особистого блокнота. Того самого аркуша паперу, який я так ретельно ховала на самому дні шухляди в майстерні №402. Кожен пункт нашої таємної угоди з Максимом був виставлений на загальний огляд. Мої акуратні рядки, де чорним по білому розписувалися правила нашої фальшивої гри, і наші розмашисті підписи наприкінці сторінки.

Підпис під публікацією, зроблений з анонімного акаунта, але написаний з упізнаваною, отруйною витонченістю, звучав як смертний вирок:

«Як отримати "відмінно" з дизайну й поїхати в Париж: детальна інструкція від нашої скромної провінціалки Діани Ковальової. Крок 1: Знайди наївного капітана збірної університету. Крок 2: Використай його як безкоштовне м'ясо та живий манекен для Чорнобая. Крок 3: Пропиши кожне "кохання" за пунктами комерційного контракту. А ми ж усі вірили в цю чисту історію... Хто наступний у черзі на використання, дівчата?»

Смартфон ледь не випав із моїх занімівших пальців. Земля буквально пішла з-під моїх ніг, хоча я продовжувала сидіти на ліжку. Повітря в кімнаті раптом стало таким густим, що я не могла зробити жодного вдиху. Шок паралізував моє тіло, а серце забилося так шалено й боляче, наче намагалося пробити грудну клітку.

Це був удар у спину. Чистий, продуманий, нищівний удар, нанесений саме за кілька годин до фінального дефіле, коли я була найбільш вразливою.
— Звідки... як вони його знайшли? — мій голос звучав так, ніби я розівчилася говорити. — Я ж ховала його. Шухляда була закрита. Олю, контракт був у блокноті!
І тут у моїй голові, наче спалахи блискавки, почали відновлюватися події вчорашнього вечора. Напівпорожня майстерня. Наше повернення з Олею зі складу. Аліна, яка сиділа за сусіднім столом із тремтячими руками, бліда, поспіхом збираючи свої речі й скаржачись на головний біль. Її сумка, що лежала занадто близько до мого робочого місця...
— Аліна, — тихо, з невимовним розпачем промовила я. — Це зробила Аліна. Вона залишилася одна в майстерні. Вона обшукала мої речі.
Оля закрила рот долонею, її очі округлилися від усвідомлення структури цієї зради.
— О Боже... Ця тварюка... Вона ж удавала із себе твою подругу! Діан, я ж казала тобі вчора, що вона поводилася дивно! Як вона могла? Як?!
Я не чула Олі. Я гарячково гортала коментарі під постом, і кожне слово було для мене черговим шматком розпеченого заліза, який встромляли в душу.

«Нічого собі скромниця! А з виду така правильна, з Коломиї приїхала, бідна-нещасна», — писав якийсь третьокурсник.

«Та вона просто розвела Ковалевського як хлопчиська! Використала його спину, щоб сподобатися Чорнобаю!» — вторила йому інша студентка.

«Бідний Макс, батько його фінансування позбавив через неї, а вона просто контракт із ним підписала... Яка ницість».

Відчуття тотальної, брудної зради топило мене. Мене вивернули навиворіт перед усім університетом. Мою чесну, важку працю, мої безсонні ночі, мої сльози над цим оксамитом — усе це перекреслили, змішали з брудом і подали як цинічний розрахунок кар'єристки.
Нове повідомлення змусило екран знову блимнути. Це була Карина. Вона навіть не ховалася в особистих повідомленнях, її тріумф вимагав публічності, але в приват вона скинула мені коротку фразу:
«Я ж казала тобі, швачко, не чіпай те, що тобі не належить. Гарного показу. Якщо тебе туди взагалі впустять».
Разом із розпачем всередині мене почала наростати паніка іншого роду. Максим. Що зараз відбувається з ним?

Я кинулася набирати його номер. «Абонент знаходиться поза зоною досяжності...» — відповів мені холодний механічний голос робота. Я спробувала ще раз, і ще раз. Нічого. Повний вакуум.

 Тим часом на іншому кінці університетського містечка, у спортивному комплексі, ситуація була не менш драматичною. Максим сидів на лавці в роздягальні, опустивши голову на руки. Його телефон лежав поруч, розриваючись від дзвінків.

 Буквально півгодини тому до роздягальні зайшов головний тренер збірної, тримаючи в руках планшет із відкритим університетським пабліком. Поруч із ним стояв... Валерій Ковалевський. Батько Максима дізнався про вибух у мережі одним із перших — Артур подбав про те, щоб посилання на пост опинилося на пошті його секретаря.
— Ковалевський, поясни мені, що це за цирк? — суворо запитав тренер, показуючи на екран. — Весь університет гуде. Ти став посміховиськом для всього факультету. Капітан команди укладає фіктивні контракти з дівчатами заради оцінок? Ти розумієш, як це б'є по репутації збірної перед фіналом чотирьох?

Максим повільно підняв голову. Його обличчя було кам'яним, а в очах палав такий небезпечний вогонь, що навіть тренер мимоволі зробив крок назад. Він уже бачив цей пост. Він бачив ці фотографії. І перше, про що він подумав — це не про свою репутацію, і не про гроші батька. Він подумав про те, що Діану зараз просто знищують в академії.
— Це моє особисте життя, тренере, — глухо й низько відповів Максим. — Контракт був нашою справою. Це ніяк не впливає на мою гру.
— Це впливає на все! — у розмову втрутився батько, його голос лунав під високою стелею роздягальні як грім. Валерій Валерійович підійшов до сина, його обличчя перекосилося від люті й глибокого задоволення власною правотою. — Я ж казав тобі! Я попереджав тебе, дурню, що ця швачка просто використовує твою спину й моє ім'я! Вона прописала тебе за пунктами! Вона використала тебе як безкоштовне м'ясо для свого конкурсу, поки ти корчив із себе героя й відмовлявся від моїх грошей! Ти подивися на цей папір! Вона виставила тебе повним ідіотом перед усім містом!
Кожне слово батька бив Максима під дих. Інтрига полягала в тому, що саме в цей ранок мав вирішуватися контракт Максима з професійним баскетбольним клубом «Будівельник» — тренер викликав скаутів на сьогоднішнє відкрите тренування. Але тепер, після такого публічного скандалу та втручання впливового батька, який погрожував перекрити клубу будь-яку спонсорську підтримку, якщо вони візьмуть його бунтівного сина, усе висіло на волосині.
— Якщо ти зараз же не поїдеш зі мною, не підпишеш відмову від цієї баскетбольної дурості й не виступиш із заявою, що ця дівчина ошукала тебе, — чеканячи кожне слово, вимовив Валерій Ковалевський, — я знищу її кар'єру остаточно. Я зроблю так, що її виженуть з академії за підробку та маніпуляції з конкурсною комісією ще до початку дефіле. Арсеній Чорнобай не терпить бруду навколо свого імені. Вибирай, сину. Або твоя гордість і її повний крах, або ти повертаєшся в сім'ю.
Максим повільно підвівся з лавки. Він був вищим за свого батька, і зараз його широка постать у спортивній формі виглядала неймовірно загрозливо. Його кулаки стиснулися так, що суглоби побіліли, а на шиї здулися вени.
У роздягальні запала оглушлива тиша. Тренер затамував подих, спостерігаючи за цим сімейним протистоянням. Максим розумів, що його кар'єра в спорті, його майбутнє, його стосунки з батьком — усе це зараз летить у прірву. Але перед його очима стояв образ Діани: її повні сліз очі, її нічна праця, її сміливий захист його вибору на алеї академії.
«Вона не використовувала мене, — ця думка запульсувала в його голові з очищаючою, абсолютною впевненістю. — Цей контракт був на початку. Але те, що було на даху, те, як вона дивилася на мене вчора... це не за якими пунктами не пропишеш. Це по-справжньому».
— Я нікуди з тобою не поїду, батьку, — чітко, з тихим і страшним спокоєм промовив Максим, дивлячись прямо в крижані очі Валерія Ковалевського. — І жодного слова проти Діани я не скажу. Можеш забирати свої гроші, свої зв'язки й свій клуб. Я сам розберуся зі своїм життям.
Він різко розвернувся, схопив свій рюкзак і попрямував до виходу з роздягальні, ігноруючи крики батька та заклики тренера повернутися. Йому було плювати на спорт і на скандал. Йому потрібно було терміново знайти Діану, поки змовники — Карина, Аліна та Артур — остаточно не спалили її світ дотла.
Я сиділа на підлозі в нашій кімнаті гуртожитку, обхопивши коліна руками. Сльози застилали мені очі, залишаючи мокрі доріжки на щоках. Оля ходила поруч, гарячково намагаючись зв'язатися з кимось із оргкомітету показу, але її ніхто не слухав. Мені здавалося, що все скінчено. Моя мрія про Париж, мій оксамитовий піджак, мій Максим — усе це розбилося на тисячу дрібних осколків через одну брудну зраду.
Вибух у мережі запустив ланцюгову реакцію, і до початку півфіналу залишалося всього три години. Треба було збирати сили для останнього бою, навіть якщо цей бій здавався абсолютно програним.