Розділ 20. Останній стібок і передчуття кінця

Майстерня №402 тонула в густих сутінках останнього вечора перед фінальним показом. На великому розкрійному столі горіла лише одна настільна лампа, створюючи щільне, тепле коло світла. Усі інші студенти вже давно залишили корпус, потягнувши свої чохли з колекціями додому або в гуртожиток. В академії панувала тиша, яка буває лише перед початком великої бурі.

Діана сиділа за швейною машинкою, схилившись так низько, що пасма її волосся майже торкалися голкової пластини. Її пальці, поколоті голками й сухі від постійного контакту з тканиною, обережно спрямовували останній міліметр підкладки всередину рукава. Вуш, вуш, вуш... — тихо й упевнено співала машинка свій фінальний акорд.
Діана натиснула на педаль, зупиняючи хід.

 Клацання обрізувача нитки прозвучало в порожній аудиторії як постріл.

Вона повільно підняла лапку, витягла виріб і на мить заплющила очі, притискаючи важкий, прохолодний шовк до обличчя. Все. Останній стібок було зроблено. Робота, яка випила з неї всі сили, радість і нічний сон за останні тижні, була завершена.

— Готово? — тихий, низький голос Максима змусив її здригнутися.

Він сидів на підвіконні в кутку кімнати, тихо спостерігаючи за нею протягом останньої години. Зазвичай гамірний, енергійний капітан баскетбольної команди сьогодні був дивно мовчазним. Після конфлікту з батьком він ніби став дорослішим, а в його погляді з'явилася глибока, спокійна зосередженість.

— Так, Максе. Останній закріплювальний шов, — Діана підвелася, тримаючи костюм на широких дерев'яних плечиках. — Одягни його. Це фінальна перевірка перед дефіле.

Максим підійшов до кола світла й мовчки зняв свою куртку. Коли він просунув руки в шовкові рукави й розправив плечі, Діана мимоволі зробила крок назад, забувши, як дихати.

Це був не просто костюм. Це був шедевр, у який вона зашила всю свою душу, свій біль, свій страх і своє кохання. Шляхетний вугільно-чорний оксамит ідеально облягав його атлетичну фігуру, створюючи бездоганний, мужній та водночас витончений силует. Латунні вінтажні ґудзики, які вони з Олею з таким трудом знайшли на складі, тьмяно виблискували під світлом лампи, додаючи образу королівського шику. Лінія плеча, за яку її так хвалив Арсеній Валерійович, виглядала монументально, але тканина рухалася разом із кожним подихом хлопця, наче була його другою шкірою.

Максим підійшов до великого ростового дзеркала у кутку й застиг. Він дивився на своє відображення, і на його губах повільно з'явилася горда, майже заворожена посмішка.

— Ковальова... — тихо промовив він, не впізнаючи самого себе. — Ти просто відьма. Я виглядаю так, ніби зійшов із обкладинки якогось паризького журналу. Це неймовірно.

Діана підійшла ззаду, стаючи поруч. Вона протягнула руки й обережно, ледь торкаючись, поправила комір-стійку піджака. У дзеркалі їхні погляди зустрілися. Зелені очі хлопця і її повні прихованої туги очі.

І в цю саму хвилину кімнату накрила важка, липка емоція. Разом із радістю від ідеально виконаної роботи всередині обох піднялася хвиля гострого, солодкого суму. Вони обоє раптом чітко, до болю в грудях усвідомили: проект закінчено. Костюм готовий. Показ завтра.

А це означало лише одне — їхній фіктивний контракт добігає свого логічного, юридичного кінця.

Завтра ввечері, коли згаснуть софіти дефіле й Арсеній Валерійович оголосить переможця, привід для їхніх щоденних зустрічей зникне. Більше не буде нічних чергувань у майстерні, не буде законного приводу триматися за руки перед Артуром, не буде примірок, під час яких повітря між ними тріщало від електрики. Вони мали повернутися до свого звичайного життя: вона — до своїх викрійок, він — до тренувань. Маски потрібно було зняти.

Максим повільно повернувся до неї, не знімаючи піджака. Його руки опустилися на її плечі, і їхня вага раптом здалася Діані неймовірно важкою, майже благаючою.

— Значить... це все? — тихо запитав він. Повітря між ними знову стало густим і гарячим, як тоді, перед перерваним поцілунком. — Завтра фінал. Наша угода виконана на сто відсотків.
— Так, — ледь чутно відповіла Діана, відчуваючи, як горло стискають спазми зрадницьких сліз. Вона щосили намагалася тримати обличчя. — Ти виконав свою частину, я свою. Батько від тебе відчепився, хоч і такою ціною... А я отримала свій найкращий макет. Ми квиті, Максе.

«Який же це абсурд, — кричав кожен нерв усередині Діани. — Які "квиті"? Я люблю тебе. Я не хочу тебе відпускати. Мені плювати на цей контракт!»

Максим дивився на її тремтячі губи, і в його очах палала така шалена, нестерпна ніжність, що, здавалося, він зараз розіб'є це дзеркало вщент. Він так сильно хотів схопити її, притиснути до себе й сказати те, що мучило його кожен день після їхнього побачення на даху. Він хотів кричати, що цей клятий папірець у її шухляді — це найбільша помилка, бо його почуття давно стали справжніми. Що він готовий бути її моделлю, її захисником, її чоловіком усе життя, без жодних умов і термінів.

Але в голові зрадницьки спливали слова Артура про те, що Діана просто прагматична дівчина, яка шукає вигоди для своєї колекції. Максим боявся. Боявся почути у відповідь холодне: *«Пробач, Максе, але це був просто бізнес»*. Він не хотів руйнувати її тріумф своїм егоїзмом прямо перед показом.

А Діана, дивлячись на його раптове вагання, думала про те, що Максим — син відомого юриста, хлопець із зовсім іншого світу, який просто благородно допоміг їй вижити в академії. Як вона, бідна кравчиня з Коломиї, могла нав'язувати йому себе після того, як його батько позбавив його грошей через неї?

Ця гордість, страх відмови та невисловлена ніжність тримали їх на відстані тих самих нещасних кількох сантиметрів. Жоден із них так і не наважився переступити межу й сказати першим найголовніші слова: «Я хочу, щоб усе це було по-справжньому. Назавжди».

— Тобі треба відпочити перед завтрашнім днем, кравчине, — тихо сказав Максим, нарешті відпускаючи її плечі. Його голос звучав глухо, з глибоко прихованою тугою. Він почав повільно розстібати латунні ґудзики, ніби знімав із себе саму надію на щастя. — Завтра твій день. Ти маєш підкорити цей Париж.
— Дякую, Максе, — відповіла вона, відвертаючись до столу, щоб він не помітив сльози, яка все-таки впала на її джинси. — До завтра. О восьмій у гримерці.
— До завтра, Діан.
Коли за хлопцем зачинилися двері майстерні, Діана безсило опустилася на стілець біля машинки. Передчуття кінця нависло над нею важкою чорною хмарою. Вона виграла бій за костюм, але здавалося, що в цій тиші вона щойно програла щось набагато важливіше — своє серце. І вона навіть не здогадувалася, що надісланий Аліною компромат уже чекає свого часу, щоб завтра перетворити цей фінал на справжнє пекло.