Розділ 16. Перше справжнє побачення

Шум великого міста залишався десь далеко внизу, затиснутий між бетонними стінами багатоповерхівок та забитий у нескінченні автомобільні затори. Тут, на похилому даху старої сталінки на Подолі, куди Максим привів мене за руку через заплутані пожежні сходи, панувала абсолютна, майже заповідна тиша. Повітря пахло розігрітим на сонці залізом, липовим цвітом та свободою — тією самою, про яку ми так відчайдушно мріяли останні кілька тижнів.
Максим розстелив великий старий плед у клітинку прямо біля цегляного димаря. Поруч він поставив свій спортивний рюкзак, з якого один за одним дістав два паперові стаканчики з трохи прохололим лимонадом, кілька бутербродів, загорнутих у фольгу, і великий пакет із полуницею.

— Ну ось, — він широко посміхнувся, підставляючи обличчя теплому липневому вітру. Його темне волосся куйовдилося, а в очах не було й сліду тієї важкої напруги, яка ламала його під час ранкової розмови з батьком. — Ласкаво просимо до мого пентхауса. Тут діє лише одне залізне правило: жодного слова про академію, контракти, Артура, моду чи Карину. Сьогодні ми просто дві звичайні людини, які вирішили прогуляти все на світі. Домовилися?

— Домовилися, — я з полегшенням видихнула й сіла на плед, підібгавши під себе ноги.

Я зняла свої незмінні кравецькі окуляри й сховала їх у сумку. Разом із ними туди ж відправилися всі мої тривоги щодо зіпсованого оксамиту, підступів Аліни та погроз Валерія Валерійовича. Дивно, але тут, поруч із Максимом, усе це здавалося таким дрібним і неважливим. Наче ми випадково переступили поріг якогось паралельного всесвіту, де існували тільки це безкрає синє небо, крики ластівок і ми двоє.

Максим ліг на плед, закинувши руки за голову й розглядаючи рідкісні білі хмари. На ньому були прості потерті джинси та біла футболка — без пафосних піджаків, брендових логотипів чи спортивної форми. Він виглядав неймовірно домашнім, справжнім і... моїм.

— Знаєш, — тихо заговорив він, заплющивши очі.

 — Я не пам'ятаю, коли востаннє просто дивився на небо. Без думки про те, що мені треба здати нормативи, вивчити конспекти з кодексів або вислухати чергову лекцію про те, яким ідеальним сином я маю бути. Батько завжди казав, що кожна хвилина, яка не приносить грошей чи статусу — це втрачений час.

Я взяла з пакета велику стиглу полуницю й акуратно піднесла до його губ. Максим розплющив очі, тепло посміхнувся й обережно перехопив мої пальці, перш ніж з'їсти ягоду. Його дотик надіслав м'який імпульс тепла прямо до мого серця.

— Твій батько просто не вміє шити, — тихо пожартувала я, сідаючи ближче до нього. — Кравецькі правила кажуть: іноді, щоб лінія вийшла ідеально рівною, треба відпустити натяг нитки. Якщо перетягнути — тканина просто лопне. Мені здається, ми з тобою сьогодні просто послабили цей натяг.

Максим засміявся — щиро, голосно, так, як сміються лише тоді, коли з душі падає важкий камінь. Він підвівся, спершись на лікоть, і пильно подивився на мене. Його зелені очі у світлі вечірнього сонця здавалися прозорими, як дороге скло.

— Ти дивовижна, Ковальова. Звідки в тобі стільки цієї тихої мудрості? Ти ж молодша за мене, а іноді здається, що ти бачиш цей світ наскрізь.

— Життя в Коломиї вчить дивитися під ноги й помічати деталі, — посміхнулася я, відчуваючи, як щоки починають злегка колітися від його пильного погляду. — Коли в тебе немає купу грошей за спиною, ти починаєш цінувати прості речі. Текстуру тканини, сонце на стіні, людей, які не брешуть.

Він протягнув руку й обережно торкнувся мого волосся, пропускаючи м'які пасма крізь свої довгі пальці. У цьому русі було стільки трепетної ніжності, що в мене перехопило подих. Більше не було жодних умовностей. Межі нашого фіктивного договору не просто стерлися — вони розсипалися в прах, залишаючи замість себе чисте, концентроване почуття, яке ми обидва більше не могли й не хотіли заперечувати.

Ми провели на даху кілька годин. Ми сміялися з якихось безглуздих історій з його дитинства, ділилися підлітковими секретами й разом їли полуницю, вимазуючи пальці червоним соком. Ми не згадували про те, що завтра Максиму доведеться шукати роботу, а мені — знову відбиватися від заздрощів Аліни. Цей день належав тільки нам.

Сонце повільно котилося до горизонту, фарбуючи небо в неймовірні відтінки рожевого, золотого й глибокого фіолетового. Місто внизу почало запалювати перші вечірні вогні, перетворюючись на величезне сузір'я на землі. Вітер став прохолоднішим, і я мимоволі здригнулася, щільніше загортаючись у свою куртку.

Максим миттєво зреагував. Він підсів ближче, обняв мене ззаду за плечі й притягнув до своїх грудей, ховаючи від протягу. Я відкинула голову на його плече, відчуваючи, як його сильне серце б'ється в одному ритмі з моїм. Нам було так тепло й затишно разом, ніби цей брудний старий дах був найнадійнішим замком у світі.
 

    Максим сильніше стиснув мої долоні у своїх руках, підносячи їх до своїх губ і залишаючи короткий, невагомий поцілунок на моєму зап'ясті. Його дихання лоскотало мою шкіру.

— Знаєш, Діан... — тихо прошепотів він мені на вухо, і в його голосі прозвучала така щирість, від якої в мене защеміло в грудях. — Мій батько думав, що покарав мене, забравши гроші й картки. Він думав, що я приповзу назад на колінах просити вибачення. Але він не розуміє...

  Він на мить замовк, дивлячись на те, як останній промінь сонця ховається за горизонтом, а потім повернув моє обличчя до себе. Його погляд був настільки глибоким і повним любові, що світ навколо нас остаточно перестав існувати.

— Цей день, коли я залишився без копійки, але тут, із тобою... це найкращий день у моєму житті, — тихо, але дивно впевнено сказав Максим. — Я ніколи не почувався таким живим і таким щасливим. І я ні за що у світі не проміняю цю хвилину на всі гроші його фірми.

Його слова відгукнулися в мені солодкою, трепетною лавиною. Я піднялася на навшпиньки, обхопила його шию руками й притислася до нього. Цього разу нас ніхто не міг перервати. Не було Олі з кавою, не було гуркоту дверей. Тільки ми, захід сонця і наше перше, справжнє побачення.