Розділ 15. Удар з двох боків

    Ейфорія від тріумфу на перегляді в Арсенія Валерійовича випарувалася швидше, ніж остигає ранкова кава. Ми з Максимом лише встигли вийти зі спорткомплексу на центральну алею академії, обговорюючи деталі майбутньої підкладки піджака, як простір навколо нас раптом вибухнув звуком різкого гальмування.

Чорний, дзеркально вичищений позашляховик преміум-класу зупинився прямо біля бордюру, перекриваючи пішохідну доріжку. Задня наглухо затонована ніша відчинилася, і з салону вийшов чоловік, від одного вигляду якого повітря навколо, здавалося, миттєво втратило кілька градусів тепла.

Валерій Ковалевський. Відомий столичний юрист, чиє ім'я в юридичних колах вимовляли з побожним трепетом або глухою ненавистю. На ньому був бездоганний сірий костюм-трійка з тонкої італійської вовни, а на руці дорогоцінним металом виблискував годинник, вартість якого дорівнювала моєму бюджету на кілька років уперед. Обличчя чоловіка, неймовірно схоже на обличчя Максима, але позбавлене будь-якої теплоти, було спотворене холодним гнівом.
Максим поруч зі мною миттєво застиг. Його дружня, розслаблена посмішка зникла, а плечі напружилися так, ніби він готувався заблокувати вирішальний удар на баскетбольному майданчику.

— Батьку? — низько, майже глухо промовив Максим. — Що ти тут робиш? Ти ж мав бути на конференції у Львові.

— Я скасував зустріч через твою абсолютну безвідповідальність, Максиме, — голос Ковалевського-старшого звучав як удар хлиста. Він навіть не глянув у мій бік, повністю ігноруючи мою присутність. — Мені дзвонив твій декан. Ти пропустив три ключові семінарські заняття з цивільного права цього тижня. І заради чого? Заради того, щоб бігати з м'ячем і розважатися в майстернях?

— Я не розважався. Я допомагав Діані з конкурсом, — Максим зробив крок уперед, закриваючи мене собою від цього нищівного погляду. — І баскетбол — це не просто «бігати з м'ячем». Ми вчора виграли принциповий матч.

— Досить! — Валерій Валерійович різко змахнув рукою, обриваючи сина. — Мене не цікавлять твої дитячі ігри. Ти витрачаєш свій час на дурниці, замість того щоб готуватися до стажування в моїй компанії. Я створював свою репутацію роками не для того, щоб мій єдиний спадкоємець став дворовим спортсменом або... — він нарешті перевів свій крижаний погляд на мене, оглядаючи мою просту джинсову куртку й пальці, заплямовані кравецькою крейдою, — топив своє майбутнє в компанії цієї швачки.

Слово «швачка» було вимовлено з такою глибокою огидою, що я відчула, як мене наче облили крижаною водою. Приниження гарячою хвилею піднялося від грудей до щік.

— О, Валерію Валерійовичу, доброго дня! Я бачу, ви нарешті вирішили особисто розібратися з цим непорозумінням, — з-за кущів бузку, що росли вздовж алеї, неквапливо вийшов Артур.

На його губах блукала звична, приторно-солодка посмішка, але в очах тріумфувала щира злість. Він ідеально вирахував момент для свого виходу.
— Артуре? — старший Ковалевський злегка кивнув йому, його тон пом'якшав, але залишився владним. — Ти щось знаєш про це?

— Ну як вам сказати... — Артур підійшов ближче, демонстративно засунувши руки в кишені брендових штанів і кинувши на мене зневажливий погляд. — Я просто як староста курсу і ваш давній знайомий не міг дивитися на те, як Максима відверто використовують. Наша Діана — дівчина дуже прагматична. Самі розумієте, приїхати з провінції, зачепитися в столиці важко. А тут — капітан команди, син голови відомої юридичної фірми. Вона просто шукає багатого хлопця, який оплатить її амбіції, тканини для її колекцій та квиток у красиве життя. А Максим, через свою наївність і благородство, просто повівся на цей дешевий спектакль.

Кожне слово Артура підливало оливи у вогонь, який уже палав ув очах батька Максима. Я відчула, як мої руки починають тремтіти від дикого, праведного гніву. Мені хотілося підійти й ударити Артура прямо по його брехливому обличчю.

— Ах ти ж покидьку... — Максим зробив різкий рух у бік Артура, його кулаки стиснулися з такою силою, що побіліли суглоби. — Завали пельку, поки я не зробив це за тебе прямо тут!

— Максиме, назад! — гримнув батько, стаючи між сином і Артуром. — Він каже правду, яку ти через свій юнацький максималізм не здатен побачити! Ця девиця використовує тебе як безкоштовний манекен і спосіб підняти свій статус в академії. Ти негайно кидаєш цей фарс, забираєш документи зі своєї баскетбольної секції й сьогодні ж переїжджаєш на орендовану мною квартиру ближче до мого офісу. Навчання й робота — це все, що має тебе цікавити. А з цією... дівчиною ти припиняєш будь-які контакти. Обмежене коло спілкування — це твоя головна проблема.

Максим важко дихав, його обличчя перекосилося від гніву й безсилої люті. Його батько тиснув на нього всім авторитетом, руйнуючи все, що було йому дорого.

І в цей момент у мені щось переломилося. Страх перед великим юристом, збентеження через бідність, невпевненість у собі — усе це миттєво згоріло, залишаючи після себе лише чисту, кришталеву рішучість. Я більше не була тією заляканою дівчинкою, яку Артур міг образити своїми натяками. За моїми плечима була ніч важкої праці, оцінка «відмінно» від Чорнобая і, головне, хлопець, який захищав мене ціною власних мрій. Тепер була моя черга захищати його.

Я зробила впевнений крок уперед, обійшла Максима й стала прямо перед Валерієм Ковалевським, змушуючи його нарешті подивитися мені в очі.

 — Ви не маєте права так говорити ні про нього, ні про мене, — мій голос звучав дивно спокійно, чітко й так голосно, що Артур мимоволі зробив крок назад. — Ви можете бути тричі геніальним юристом і керувати сотнями людей у своїй компанії, але ви абсолютно не знаєте власного сина.

 Валерій Валерійович здивовано підняв брови, явно не звиклий до того, що якась студентка сміє перебивати його й виставляти претензії.

— Що ти собі дозволяєш, дівчино?.. — почав був він, але я не дала йому закінчити.