Розділ 14. Екватор і похвала Чорнобая

Кабінет №402, який ще кілька годин тому був нашим тихим нічним прихистком, тепер перетворився на справжнє судилище. Проміжний перегляд — так званий «екватор» конкурсу — зібрав тут усю кафедру моделювання одягу.

 Повітря було наелектризоване хвилюванням, шурхотом паперу та приглушеними голосами студентів, які нервово поправляли шпильки на своїх макетах. На великих столах стояли горнятка з охололою кавою, повсюди лежали обрізки ниток, а вздовж стін вишикувалися манекени. Але головні екзаменаційні експонати сьогодні були живими.

Професор Арсеній Валерійович Чорнобай — легенда академії, чоловік з репутацією «залізного кравця», чий важкий, оцінюючий погляд міг пропалити дірку в найтовщій вовні — повільно рухався від одного студента до іншого. Його суворе обличчя з акуратно підстриженою сивою борідкою та ідеально випрасувані манжети сорочки не виражали нічого, крім професійного скепсису. Він тримав у руках довгу бамбукову лінійку, якою час від часу безжально постукував по плечах моделей, змушуючи їх випрямити спину, або підчіплював край тканини, вишукуючи огріхи в потайних швах.

Я стояла біля свого робочого місця, відчуваючи, як пальці холодіють від страху. Серце калатало десь у районі горла, а в голові досі відлунював ранковий хаос: наша нічна зміна, шалене серцебиття, погляд Максима і наше «майже поцілунок», який так безжально перервала Оля.
Сам Максим стояв поруч зі mlflow на невеликому дерев'яному подіумі. На ньому був той самий оксамитовий піджак, над яким ми плакали й сміялися цієї ніччю. Він виглядав спокійним, як скеля, але я помітила, як напрузилися його широкі плечі, коли Чорнобай зупинився перед попередньою конкурсанткою й розкритикував її крій у пух і прах.

— Лацкани завалені, кишені на різних рівнях, — сухо карбував Арсеній Валерійович, навіть не дивлячись на бліду студентку. — Це не деконструктивізм, люба моя, це звичайна недбалість. Переробити від початку. Next.
Він зробив крок у наш бік. Його гострі, як леза скальпеля, очі з-під окулярів у тонкій металевій оправі миттєво вп'ялися в Максима.

Я затамувала подих. Здавалася, уся кімната затихла, спостерігаючи за цим моментом. Максим зустрів погляд професора впевнено, злегка піднявши підборіддя. Оксамит глибокого, вугільно-чорного кольору ідеально поглинав світло люмінесцентних ламп, створюючи навколо його фігури шляхетний, майже містичний силует.
Чорнобай не промовив ні слова. Він повільно обійшов Максима по колу, звузивши очі. Потім підняв свою бамбукову лінійку. Я мимоволі здригнулася, очікуючи нищівного удару по моїй репутації. Проте професор лише акуратно притиснула лінійку до плечового шва, перевіряючи кут нахилу. Потім провів кінчиками пальців по коміру-стійці, спустився до лінії талії й затримався на шліцах спинки.

Минула хвилина. Для мене вона тривала щонайменше цілу вічність.

— Ковальова, — нарешті порушив тишу Арсеній Валерійович. Його низький баритон, зазвичай різкий, зараз звучав дивно тихо й зосереджено. — Підійди-но ближче.

Я зробила крок уперед, відчуваючи, як ватяні ноги ледь тримають мене.

— Скажи мені, як ти досягла такої посадки по спинці? Оксамит на віскозній основі має тенденцію тягнутися й давати косі заломи на атлетичній фігурі. Особливо в області лопаток.

— Я... я врахувала індивідуальні особливості постанови Максима, — мій голос спочатку здригнувся, але з кожним словом набував упевненості, яку мені дарували години нічної праці. — Замість стандартної викрійки я заклала додаткові мікровиточки в рельєфні шви й проклеїла плечову зону спеціальним німецьким дублерином з ниткопрошивною кромкою. А розкрій робила виключно в один шар, суворо за напрямком ворсу, щоб уникнути різнобою в кольорі.

Чорнобай повільно повернувся до мене. На його зазвичай суворому обличчі... проступила тінь задоволення. Це було настільки рідкісним явищем в академії, що Оля, яка стояла трохи далі в секторі глядачів, тихо охнула.

 — Бездоганно, — чітко й голосно вимовив Чорнобай, повертаючись до комісії. — Панове, зверніть увагу на лінію плеча. Вона не просто тримає форму, вона підкреслює анатомію моделі, не сковуючи рухів. Тканина дихає й живе разом із тілом. Це чиста, висококласна архітектура одягу. Ковальова, ви не просто впоралися з найскладнішим матеріалом, ви змусили його працювати на себе.

Професор підійшов до мого журналу переглядів і розмашистим рухом поставив там жирну червону  «5» — відмінно.

— На цьому етапі, Ковальова, ваш макет — найкращий на курсі, — додав Арсеній Валерійович, дивлячись мені прямо в очі. — Якщо ви витримаєте цей рівень до фінального показу й не зіпсуєте технологію підкладки, у вас є всі шанси не просто отримати вищий бал, а виграти цей конкурс і поїхати до Парижа. Грант практично у ваших руках. Продовжуйте в тому ж дусі.

Слова Чорнобая прозвучали як переможний салют. Всередині мене вибухнула така шалена хвиля щастя, що я ледь стрималася, аби не підстрибнути на місці. Європа! Париж! Моя мрія, яка ще місяць тому здавалася недосяжною зіркою, раптом стала реальною, відчутною на дотик.

Я подивилася на Максима. Він усе ще стояв на подіумі, але вся його спортивна стриманість кудись зникла. Його обличчя світилося такою щирою, глибокою гордістю за мене, що моє серце знову зробило той самий знайомий кульбіт. Він ледь помітно моргнув мені лівим оком, ніби кажучи: «Я ж казав тобі, що ти королева». Його підтримка, його присутність тут, його нічна допомога — усе це вибудувало між нами щось настільки міцне, що жодна критика у світі не змогла б цього зруйнувати.

Проте не всі в цій кімнаті розділяли моє свято.
Прямо навпроти нас, біля свого манекена з розкішним, але трохи перевантаженим декором жакетом, стояла Аліна. Її обличчя перетворилося на кам'яну маску. Вона так міцно стискала в руках блокнот для нотаток, що її пальці побіліли, а картонна обкладинка зім'ялася.

Дивлячись на те, як Чорнобай хвалить мене, Аліна ледве стримувала злість, яка випалювала її зсередини чорним димом. Кожне слово похвали на мою адресу було для неї особистим ляпасом.