Розділ 13. Майже поцілунок

    Перші промені вранішнього сонця несміливо пробивалися крізь  шибки високих вікон майстерні №402. Вони лягали на підлогу довгими золотавими смугами, у яких повільно й ліниво кружляли дрібні ворсинки оксамиту. Місто за стінами академії лише починало прокидатися: десь далеко подав голос перший трамвай, а внизу, на подвір'ї, почувся глухий стукіт двірницької мітли.

Я розплющила очі й не одразу зрозуміла, де перебуваю. Носа лоскотав знайомий хвойний аромат, а щокою я відчувала м'яку, теплу тканину сірої худі. Сильні, важкі руки все ще міцно й надійно обіймали мене за талію, притискаючи до гарячого тіла.

Максим усе ще спав. Його дихання було рівним і глибоким, а зазвичай суворе обличчя зараз виглядало дивно розслабленим і беззахисним. Одне темне пасмо волосся неслухняно впало йому на лоб. Я затамувала подих, боячись ворухнутися, аби не зруйнувати цю крихку вранішню магію. Серце забилося швидше, солодко стискаючись від усвідомлення: я провела ніч в обіймах хлопця, який мав бути просто рядком у моєму вигаданому договорі.
Настінний годинник показував за п'ять хвилин шосту.

— Максе... — тихо прошепотіла я, злегка штовхнувши його в плече. — Максе, прокидайся. Скоро шоста. Дядько Вася вже відчиняє корпус.
Він невдоволено промурмотів щось спросоння, сильніше притискаючи мене до себе, але за секунду його очі різко розплющилися. Погляд Максима миттєво став тверезим і зосередженим. Він оцінив обстановку, глянув на годинник і з легким зітханням випустив мене зі своїх обіймів. Нам обом раптом стало ніяково від тієї інтимності, яка ще мить тому здавалася такою природною.

— Доброго ранку, кравчине, — його голос після сну звучав неприродно низько й хрипко, викликаючи у мене всередині нову хвилю сиротливих сироатів.

— Доброго ранку. Треба прибрати наше «гніздо», поки ніхто не зайшов, — я поспішно підвелася з дивана, поправляючи зім'яту сукню й намагаючись пригладити волосся пальцями.

Ми швидко розклали сувої флісу по своїх місцях на полицях, стерли всі сліди нашої нічної зміни й повернули майстерні її звичний, суто робочий вигляд. Єдиним, що вибивалося із загальної картини, був манекен у центрі кімнати, на якому величаво висотів щойно закінчений оксамитовий піджак.

Максим зупинився перед ним, засунувши руки в кишені штанів, і схвально кивнув.

— Слухай, він дійсно виглядає круто. Навіть краще, ніж той перший варіант. Ти твориш дива, Ковальова.

— Дякую, — посміхнулася я, відчуваючи, як гордість приємно лоскоче груди. — Але мені потрібно перевірити посадку. На манекені — це одне, а на живій людині... Максе, одягни його, будь ласка. Мені треба подивитися, як лягло плече після нічної переробки.

— Без питань. Тільки зніму худі, бо піджак на неї не налізе.

Він одним упевненим рухом стягнув через голову сіру кофту. Я мимоволі застигла, коли моєму погляду відкрився його бездоганний торс.

 Широка спина, рельєфні м'язи преса, чітко окреслені ключиці... У світлі вранішнього сонця він виглядав як антична статуя, яку якийсь божевільний скульптор оживив і впустив до моєї майстерні. Я відчула, як горло миттєво пересохло, а щоки залила густа фарба. Щоб приховати своє збентеження, я поспішно зняла піджак з манекена й підійшла до нього.

Максим просунув руки в шовкові рукави. Важкий чорний оксамит ліг на його плечі як влитий. Я підійшла впритул, майже торкаючись своїми грудьми його грудей, і почала розправляти лацкани.

Повітря між нами в ту ж секунду змінилося. Воно раптом стало густим, гарячим і наелектризованим, ніби перед початком сильної літньої грози. Кожен мій подих відгукувався луною в його грудях. Я намагалася зосередитися на тканині, на лініях крою, але мої пальці зрадницьки тремтіли. Я відчувала, як від його тіла виходить потужне хвильове тепло, яке паралізувало мою волю.

Максим стояв абсолютно нерухомо. Його погляд більше не блукав кімнатою — він був прикутий до мого обличчя. Повільний, глибокий погляд, від якого всередині все переверталося.

— Ну... як там плече? — тихо запитав він. Його голос вібрував від прихованої напруги.

— Ідеально... — ледь чутно відповіла я, піднімаючи руки до його коміра. — Лягло точно за формою. Жодних заломів.

Я підвела голову й зустрілася з його очима. У них більше не було образи чи холоду. Там палало таке чисте, концентроване бажання, що у мене підкосилися коліна. Максим повільно витягнув одну руку з кишені й підняв її до мого обличчя.

 Його великі, шорсткі від баскетбольного м'яча пальці обережно торкнулися моєї щоки, а потім повільним, неймовірно ніжним рухом заправили неслухняне пасмо мого волосся за вухо.
Його дотик залишив на моїй шкірі справжній вогняний слід.

— Діан... — його шепіт лоскотав мої губи.

Він нахилився трохи нижче. Відстань між нами скоротилася до якихось нікчемних міліметрів. Я бачила кожну золотаву іскорку в його темних зіницях, чула шалений, переляканий стукіт власного серця, який, здавалося, заповнював усю кімнату. 

Тук-тук-тук-тук...

 Мої повіки почали повільно опускатися самі собою. Я так сильно хотіла цього поцілунку. Хотіла відчути його губи на своїх, забути про весь світ, про Карину, про Артура, про цей клятий конкурс.

Наші дихання злилися в одне. Ще секунда, один крихітний рух назустріч...

....ГЛИМ! ГУРК!!!

Важкі дерев'яні двері майстерні з гуркотом відчинилися, з силою вдарившись об обмежувач на стіні. Звук був настільки гучним і несподіваним у цій передсвітній тиші, що ми з Максимом відскочили одне від одного на добрий метр, ніби нас ударило струмом.

— Офіційно заявляю: я вижила лише завдяки цьому божественному нектару! — голосно й сонно проголосила Оля, заходячи в кабінет спиною вперед і намагаючись утримати ліктем двері.

В кожній її руці було по великому паперовому стаканчику з кавою, з яких піднімалася густа пара, а на плечі висіла величезна сумка з підрамниками.