Розділ 12. Нічна зміна в академії

      Голка промислової швейної машини строчила з кулеметною швидкістю, заповнюючи напівпорожню майстерню монотонним, заспокійливим гулом. 

Та-та-та-та-та...

Я затамувала подих, направляючи делікатний шов під лапку. Світло настільної лампи вихоплювало з напівтемряви лише вузький робочий простір: мої втомлені руки, крейдяну лінію на виворітному боці оксамиту та дрібні порошинки, що кружляли в жовтому промені. Весь інший простір кабінету №402 тонув у густих, холодних сутінках. Настінний годинник показував за чверть одинадцяту вечора.

Я різко підняла лапку, обрізала нитку й витягла деталь. Мої очі сльозилися від напруги. Я розгорнула пілочку піджака й приклала її до лекала.

— Ні, ні, ні... Знову затягнуло ворс! — мій розпачливий шепіт злетів до високої стелі аудиторії.

Я безсило опустила голову на складені на столі руки. Оксамит виявився справжнім кошмаром. Через нашу сварку з Максимом я втратила концентрацію. Мої думки раз у раз поверталися до його ображеного, холодного погляду на ганку спорткомплексу. У результаті я неправильно налаштувала натяг нитки, і примхлива тканина миттєво зморщилася на лицьовому боці. Якщо я не перероблю цей піджак зараз, Чорнобай завтра вранці просто викине мою роботу на смітник.
Позаду мене почувся тихий шурхіт. Я здригнулася й різко обернулася.

У дверях майстерні стояв Максим.

Він був у простій сірій худі, капюшон якої накинув на голову, і темних спортивних штанах. У його руках був великий паперовий пакет з логотипом цілодобового супермаркету, з якого пахло свіжою випічкою та гарячим чаєм. Його обличчя було втомленим, під очима залягли легкі тіні, але коли він побачив мою скуйовджену постать біля машинки, його погляд м'яко потеплішав.

— Я знав, що ти будеш тут, — тихо сказав він, заходячи до кімнати й акуратно зачиняючи за собою двері.

— Максе?.. Що ти тут робиш? — я поспішно витерла щоки, боячись, що він помітить сліди моїх недавніх сліз. — Уже пізно. Корпус скоро зачинять.

— Тренер затримав нас на розборі польотів після матчу, а коли я виходив, то побачив світло в твоєму вікні, — він підійшов до розкрійного столу й поставив пакет. — І я згадав твою фразу про «дієту дизайнера, що складається з кави й повітря». Королевам швейних імперій теж потрібно їсти, Ковальова. Особливо, коли вони воюють із примхливим оксамитом.

Він витяг з пакета дві великі закриті склянки з гарячим чаєм і два ще теплі круасани з шоколадом.

Я дивилася на цю просту, але таку зворушливу турботу, і моя крижана броня, яку я так старанно вибудовувала останні дні, почала тріщати по швах. Біль і образа кудись відступили, поступаючись місцем тихому, щемливому теплу.

— Дякую, — прошепотіла я, підходячи до столу. — Я дійсно забула пообідати. І повечеряти теж.
Ми влаштувалися прямо на краях великого розкрійного столу, підібгавши ноги. Гарячий чай з лимоном приємно обпікав горло, а солодкий круасан здавався найсмачнішою їжею у світі. Між нами панувала тиша, але вона більше не була напруженою чи ворожою. Це була тиша двох людей, які занадто втомилися від масок і просто хотіли побути собою.

— Пробач мені за те, що я сказала тоді, біля спорткомплексу, — тихо промовила я, дивлячись на те, як пара піднімається над моєю склянкою. — Я не мала права так говорити. Ти не винен у тому, що зробила Карина. Я просто... злякалася.

Максим повернув голову й пильно подивився на мене. Його темні очі в напівтемряві здавалися майже чорними.

— Чого ти злякалася, Діан?

— Того, що це стає занадто реальним, — зізналася я, відчуваючи, як серце знову прискорює хід. — Я звикла, що в моєму житті все під контролем. Мої викрійки, мої нитки, мої плани на майбутнє. А поруч із тобою... все летить шкереберть. Я починаю відчувати речі, які не прописані в нашому контракті. І це мене лякає. Бо я знаю, хто ти, і хто я.

Максим поставив свою склянку на стіл і підсунувся ближче. Він обережно протягнув руку й торкнувся мого підборіддя, змушуючи мене підняти голову й подивитися йому в очі. Його пальці були теплими й дивно ніжними.

— А хто ми, Діано? — тихо, з глибокою щирістю в голосі запитав він. — Ти думаєш, що я бачу в тобі лише «колючу кравчиню»? Чи що я сам — просто порожній спортсмен із багатими батьками? Мені начхати на всі ці статуси й дурні плітки. Коли я поруч із тобою, мені вперше за довгий час не потрібно нічого нікому доводити. Мені не треба бути ідеальним сином чи непереможним капітаном. Я можу бути просто Максом. І мені це подобається. Навіть дуже.

Його слова відгукнулися в моїй душі такою солодкою напругою, що я майже перестала дихати. Відстань між нами знову почала скорочуватися, і я вже була готова заплющити очі, піддаючись цьому чарівному моменту...

Клатсь!

Різкий, металевий звук з боку першого поверху розірвав тишу коридору. За ним послідував важкий скрип залізних дверей і глухий стукіт замка.

Ми з Максимом миттєво відсахнулися одне від одного й перезирнулися.

— Що це було? — прошепотіла я.

— Здається, сторож дядько Вася щойно зачинив центральний вхід, — повільно промовив Максим, і на його обличчі з'явилася кумедна суміш подиву й легкої паніки. — І, судячи з усього, він не перевіряв четвертий поверх.

Я зіскочила зі столу й кинулася до дверей майстерні. Визирнувши в коридор, я побачила лише абсолютну темряву. Світло на поверхах уже згасили. Я спробувала увімкнути вимикач біля дверей — нуль реакції. Корпус повністю знеструмили, залишивши працювати лише аварійні розетки в аудиторіях.

— Ми зачинені, — я повернулася до Максима, відчуваючи, як паніка починає лоскотати горло. — Ми проведемо ніч в академії. Якщо нас тут знайдуть уранці... Чорнобай мене просто четвертує! Вона вирішить, що ми влаштували тут кубло!
    Максим не панікував. Навпаки, він тихо засміявся, закидаючи голову назад. Його сміх був таким чистим і заразливим, що моя тривога миттєво почала танути.