Розділ 11. Пастка в роздягальні

       Адреналін, що вирував на трибунах, здавалося, все ще лоскотав мої легені, коли я спускалася крутими залізобетонними сходами спорткомплексу. 

    Оля кудись зникла в натовпі, запевняючи, що їй терміново потрібно взяти автограф у нападаючого, а я... я просто йшла вперед, слухаючись якогось незрозумілого, майже магнетичного поклику. В моїй сумці лежав той самий поспіхом намальований плакат, а перед очима досі стояв його жест — два гарячі пальці, прикладені до серця, і прямий, безкомпромісний погляд, спрямований на мене.

«Я просто йду привітати свого партнера з перемогою, — переконувала я себе, відчуваючи, як зрадницька вологість покриває долоні. — Це частина нашого іміджу. Нас бачили сотні людей. Буде дивно, якщо його дівчина не зайде до нього після тріумфу».

Але серце, яке досі калатало в шаленому баскетбольному ритмі, відмовлялося слухати логіку. Воно хотіло бачити його не через об'єктиви чужих камер, а близько. Справжнього. Без цієї галасливої стіни вболівальників.

Коридори під трибунами зустріли мене прохолодою, запахом вологого бетону, хлору з душових та свіжої спортивної мастики. Шум святкування поступово згасав за моєю спиною, перетворюючись на глухе відлуння. Я невпевнено крокувала повз зачинені двері тренерських кімнат та інвентарних, шукаючи табличку «Чоловіча роздягальня №1».

З-за рогу коридору почулися приглушені голоси. Я мимоволі сповільнила крок. Один із голосів — низький, злегка хрипкий від утоми після важкої гри — належав Максиму. А от другий... капризний, вимогливий і надто знайомий — змусив мене застигнути на місці.

— Максиме, припини вдавати, що тобі не байдуже! — майже вищала Карина. — Цей дешевий спектакль уже всім набрид! Ти справді думаєш, що хтось вірить у твій роман із цією... провінційною кравчинею?

Я обережно зазирнула за ріг. Світло тьмяної люмінесцентної лампи вихопило з напівтемряви кутовий тупик біля дверей службового виходу.
Максим стояв, притулившись спиною до стіни. На ньому були лише спортивні штани, а вологе після душу волосся хаотично спадало на лоб. На його плечах лежав білий рушник. Карина стояла впритул до нього. Її білий брендовий бомбер був розстебнутий, а пальці з бездоганним червоним манікюром міцно тримали лацкани його спортивної куртки, яку він тримав у руках.

— Карино, відчепись, — глухо й роздратовано кинув Максим, намагаючись прибрати її руки від себе. — Я тобі все сказав ще місяць тому. Між нами все скінчено. І моя дівчина — це Діана. Звикай до цього імені.

— Твоя дівчина? — Карина істерично засміялася, роблячи крок ще ближче, так що її тіло майже притиснулося до його міцних грудей. — Не сміши мене! Вона ж сіра миша, яка вміє тільки нитки переводити! Що вона може тобі дати? Свою бідність і купу комплексів? Максе, подивися на мене!

Вона різко піднялася на пальчиках, закидаючи руки йому на шию. Її обличчя опинилося в сантиметрі від його обличчя. Вона спробувала втягнути його в поцілунок, відчайдушно й наполегливо притискаючись до його губ.

У цей момент у моїх грудях ніби вибухнув крихітний снаряд із рідким азотом. Всередині все миттєво заледеніло, а потім вибухнуло пекучим, нестерпним болем. Ревнощі. Це були чисті, дикі, неконтрольовані ревнощі, які паралізували мої легені. Я не могла зробити ні вдиху, ні видиху. Мої пальці так міцно стиснули ватман у руках, що цупкий папір зім’явся з голосним шурхотом.

Максим відреагував миттєво. Його обличчя перекосилося від огиди. Він жорстко перехопив запястки Карини й з силою відштовхнув її від себе, змушуючи її відступити на кілька кроків і ледь не втратити рівновагу на своїх підборах.

— Ти взагалі з глузду з'їхала?! — гаркнув він, витираючи тильним боком долоні губи, до яких вона ледь встигла доторкнутися. — Я сказав: не смій до мене торкатися! Охорону покликати, чи сама дорогу знайдеш?

Карина важко дихала, її бездоганна зачіска розпалася, а в очах світилася шалена образа.
Але я вже не могла на це дивитися. Біль у моїх грудях виявився сильнішим за цікавість чи гордість. Я різко розвернулася й швидко, майже бігом, рушила назад по темному коридору. В голові пульсувала лише одна думка: «Тікати. Швидше тікати, поки вони не побачили мої сльози».
Я так поспішала, що не помітила постаті, яка стояла в глибокій ніші за автоматом із водою.
Аліна тримала в руках телефон. Екран її смартфона світився — вона знімала все на відео від самого початку. Спочатку сцену між Максом і Кариною, а тепер — моє бліде, спотворене болем обличчя, коли я пробігала повз неї, ковтаючи сльози. На губах Аліни з'явилася тріумфальна, холодна посмішка.

«Яка драма, — подумала вона, натискаючи кнопку зупинки запису й миттєво відправляючи файл у чат з Кариною. — Тепер у нас є все, що треба. Твоя казка закінчилася, Ковальова».

— Діано! Зачекай! Діано! — важкий тупіт кроків за моєю спиною змусив мене прискоритися, але на виході зі спорткомплексу, де холодне вечірнє повітря вдарило мені в обличчя, велика гаряча рука м'яко, але наполегливо перехопила моє плече.

Максим важко дихав. Він вибіг на вулицю прямо в розстебнутій куртці, навіть не встигнувши нормально витерти мокре волосся. На його обличчі читалася справжня паніка — очі були широкими, а губи злегка тремтіли.

— Діано, стій... Ти все не так зрозуміла... — гарячково заговорив він, намагаючись зазирнути в моє обличчя, яке я наполегливо відвертала. — Вона сама... Вона увірвалася туди, я її не запрошував! Я відштовхнув її, ти ж бачила!

Я зробила глибокий вдих, змушуючи свої тремтячі губи скластися в холодну, абсолютно байдужу посмішку. Я повільно повернулася до нього й підняла очі. Жодної сльози. Тільки порожнеча. Хоча всередині все кричало від болю.

— Максиме, розслабся, — мій голос звучав дивно спокійно й відчужено, ніби я читала лекцію з матеріалознавства. — Чому ти так панікуєш?
Він застиг, збитий з пантелику моїм тоном.

— Що?..