Розділ 10. Битва на полі та сектор підтримки

   Спорткомплекс університету сьогодні нагадував розпечене жерло вулкана. Світло потужних прожекторів заливало паркетний майданчик глянсовим блиском, відбиваючись від відполірованого дерева. Стрибучі звуки баскетбольних м’ячів, свистки суддів та гул сотень голосів зливалися в один суцільний гучний потік, від якого закладало вуха. Трибуни були забиті вщент — вільних місць не залишалося навіть у проходах. Сьогодні вирішувалася доля виходу нашої збірної до фіналу студентської ліги.

— Рухатися треба швидше, Ковальова! Хто так малює літеру «М»? Вона ж у тебе виглядає як завалена викрійка рукава! — Оля штовхнула мене ліктем під бік, намагаючись перекричати галас трибун.

Ми сиділи на середніх рядах сектору Б. Прямо на моїх колінах лежав розгорнутий ватман, а в руках я тримала товстий чорний маркер. Оля — моя галаслива й непосидюча подруга з потоку — примудрилася затягнути мене сюди майже силоміць, заявивши, що «ідеальна дівчина капітана» просто зобов’язана бути присутньою на головній грі сезону. Ба більше, вона десь роздобула порожній ватман і змусила мене створювати плакат підтримки прямо на ходу.

— Олю, я дизайнер, а не плакатист, — спробувала виправдатися я, виводячи акуратні графічні лінії.

 — Оксамит розкроювати легше, ніж малювати ці гасла під кутом сорок п’ять градусів.

— Менше скиглення, більше креативу! — Оля вихопила з моєї кишені червоний маркер і швидко намалювала величезне серце поруч із прізвищем «КОВАЛЬ». — О! Тепер ідеально. Макс оцінить твій дизайнерський мінімалізм. Дивись, вони виходять!

Трибуни вибухнули таким диким ревом, що я мимоволі здригнулася. На майданчик під гучні оплески вибігла наша команда в червоно-білій формі. На чолі колони, невимушено крутячи м’яч на пальці, йшов Максим.

Спортивна форма сиділа на ньому бездоганно — широкі плечі, рельєфні руки, які я ще кілька днів тому вимірювала сантиметровою стрічкою, зараз здавалися ще міцнішими. Його волосся було злегка вологим після розминки, а в погляді світилася та сама впевнена, майже хижа зосередженість, яка робила його королем цього паркету.

Він зупинився в центрі поля, підняв руку, вітаючи вболівальників, а потім почав повільно сканувати поглядом трибуни. Я відчула, як моє серце прискорило хід. Чи шукає він когось конкретного?
Коли його очі зупинилися на нашому секторі, Оля підстрибнула на місці й щосили замахала нашим свіжовипеченим плакатом. Я відчула, як щоки починають зрадницьки палати, і спробувала трохи прикритися ватманом. Максим помітив нас. На його обличчі миттєво з’явилася та сама лінива, але неймовірно тепла посмішка, яку я бачила під час нашої нічної прогулянки. Він ледь помітно кивнув у мій бік, і в його очах промайнула іскорка задоволення.

— О Боже! Він подивився на нас! Ковальова, він точно дивився на тебе! — верещала Оля мені на вухо, трясучи мене за плечі.

Я нічого не відповіла, але мої пальці міцно стиснули край ватману. Гордість — ось що я відчула в ту секунду. Дивне, не знайоме мені раніше почуття гордості за хлопця, який стояв там, внизу, під прицілом сотень поглядів.

Але не всі погляди були приязними.

У першому ряду, прямо біля тренерського штабу, на VIP-місцях сиділа Карина. Вона виглядала як модель із глянцю: бездоганний макіяж, білий брендовий бомбер і папки-шурхотівки в руках, які вона навіть не намагалася підняти. Її обличчя перекосилося від шалених ревнощів, коли вона побачила, кому саме адресований погляд капітана. Карина різко повернулася в наш бік, пропалюючи мене своїм крижаним, сповненим презирства поглядом. Її пальці так міцно стискали дорогий телефон, що пластик ледь чутно тріщав. Вона явно розраховувала, що сьогодні Макс гратиме для неї, але сценарій змінився прямо на її очах.

Пролунав різкий свисток арбітра, і гра почалася.
Це була не просто гра, це була справжня битва. Суперники з політехнічного виявилися жорсткими, агресивними й швидкими. Вони буквально дихали в спину нашим хлопцям, не даючи зробити жодного вільного кроку. Гра йшла очко в очко. Напруга на майданчику зростала з кожною секундою.

Максим грав блискуче. Він перетворювався на справжню стихію, коли отримував м’яч. Його рухи були точними, вивіреними до міліметра — як лінії на моїх найкращих кресленнях. Він легко обходив захисників, робив неймовірні передачі «наосліп» і раз у раз приносив команді важливі очки.

Але найдивнішим було те, що після кожного вдалого кидка чи перехоплення Максим першим ділом кидав швидкий, оцінюючий погляд на наші трибуни. Він шукав мене. Він перевіряв, чи бачу я його тріумф. І щоразу, коли наші погляди зустрічалися, я відчувала такий потужний викид адреналіну, ніби сама бігла цим полем. Я ловила себе на тому, що кричу разом з іншими вболівальниками, підстрибую на місці під час кожного його кидка й щиро, до болю в долонях, аплодую його майстерності.

— Ковальова, ти ж казала, що спорт тебе не цікавить! — сміялася Оля, намагаючись утримати плакат, який я тепер сама активно тримала.

— Це... це просто через загальну атмосферу! — вигукнула я, хоча сама розуміла, що брешу.

 Справа була не в атмосфері. Справа була в ньому.

До кінця четвертої чверті рахунок був рівним — 78:78. Залишалося всього сім секунд до фінальної сирени. М’яч був у суперників. Трибуни затамували подих. Шум у залі раптово стих, перетворившись на напружене гудіння.

Капітан суперників спробував зробити прохід під кільце, але Максим прочитав його рух миттєво. Один різкий випад, довгі руки перехоплюють м’яч — і Макс уже мчить через усе поле. Секундомір невблаганно відраховував останні миті: три... дві...

Максим зупинився за триочковою лінією.

 Захисник суперника виростає перед ним, намагаючись заблокувати кидок. Але Макс робить легкий фінт убік, відривається від підлоги й зависає в повітрі на якусь неймовірну долю секунди. Його тіло виглядало ідеально збалансованим. М’яч зірвався з його кінчиків пальців точно в мить, коли сирена розірвала простір спорткомплексу довгим, пронизливим звуком.