Розділ 9. Робота кипить і перші підозри Аліни

   Майстерня №402 жила своїм звичним, трохи божевільним ритмом. Повітря було густим від пилу крейди, а в кутку тихо, але наполегливо шипіла професійна праска, огортаючи кімнату теплою хмарою пари. На великому манекені вже красувався макет пальта з грубої білої бязі, поцяткований десятками червоних ниток-наміток та шпильками. Але сьогодні був особливий день — день, коли паперові лекала мали нарешті перенестися на справжню, «живу» тканину.

Я з гордістю розправила на величезному розкрійному столі рулон глибокого, майже нічного вугільно-чорного оксамиту на важкій віскозній основі. Це була моя гордість і водночас мій найбільший страх — тканина була вередливою, з густим напрямленим ворсом, який при найменшій помилці в розкрої міг дати брудні блики на світлі.

— Ковальова, якщо я триматиму цей сувій ще п'ять хвилин, у мене відваляться руки. І це каже людина, яка щодня тримає баскетбольний м'яч вагою пів кілограма, — прокрехтів Максим, з посмішкою намагаючись утримати важкий рулон, щоб той не скотився зі столу й не зібрав на себе весь пил з підлоги.

— Не скигли, Коваль, — заперечила я, швидко орудуючи довгими кравецькими ножицями, розкладаючи деталі пілочки та спинки за напрямком ворсу. — Це не просто тканина, це королівський оксамит. Він важкий, бо в ньому висока щільність. Тримай міцніше лівий край, мені потрібно зафіксувати згин шпильками.

— Знаєш, я починаю думати, що твої тренування важчі за мої, — Максим перехопив рулон зручніше, його широкі плечі напружилися під простою білою футболкою. — Там ми хоча б бігаємо. А тут треба стояти нерухомо й дихати за розкладом.

Він нахилився трохи ближче, спостерігаючи за тим, як впевнено й спритно мої пальці розправляють ворсисту поверхню. Його обличчя було так близько, що я відчувала тепло його шкіри та вже знайомий свіжий аромат хвойного гелю.

— Але мушу визнати, — тихо додав він, і в його голосі почулися ті самі оксамитові нотки, від яких моє серце щоразу робило зрадницький кульбіт. — Коли ти так зосереджено ріжеш ці лекала, ти виглядаєш... дуже переконливо. Як справжня королева своєї маленької швейної імперії.

— Дякую, — я підвела голову й мимоволі зустрілася з його теплим поглядом.

Ми застигли на мить — я з ножицями в руках, він — притримуючи край важкого оксамиту. Відстань між нами скоротилася до кількох сантиметрів.

 Максим м'яко посміхнувся, і в його очах більше не було тієї зарозумілості, з якою він колись дивився на мене в коридорі. Натомість там було щось зовсім інше — глибоке, затишне й таке щире, що мені раптом захотелося, аби цей розкрій тривав вічно. Я потягнулася за черговою шпилькою, і наші пальці випадково переплелися на краю столу. Ми обоє затамували подих, розчиняючись у цій солодкій, наелектризованій атмосфері нашої приватної майстерні.

І саме в цей момент двері аудиторії беззвучно прочинилися.

На порозі застигла Аліна. Вона прийшла, щоб забрати забуту лінійку, але побачена картина змусила її буквально прикипіти до підлоги.

З її ракурсу все виглядало надто однозначно: капітан університетської збірної, недосяжний і гордий Максим Коваль, тримав для мене важкі рулони тканини, дивився на мене так, ніби в цій кімнаті більше нікого не існувало, і ніжно торкався моєї руки. Уся ця невимушена, домашня інтимність, де я була без підборів, у своєму робочому фартуху, а він — у простій футболці, дихала такою щирістю, яку неможливо було зіграти на публіці.

Аліна повільно перевела погляд з наших рук на мої ескізи, що лежали поруч, а потім на розкішний оксамит. В її очах спалахнула гаряча, темна заздрість. «Чому вона? — кричало все всередині Аліни. — Чому цій провінціалці Ковальовій дістається все — найкраща модель, бездоганний крій, увага Чорнобая і... він? Чому не я, з моїми ідеальними манерами та дорогим навчанням?»

— Ой... пробачте, — солодко протягнула Аліна, виходячи з тіні дверного отвору. На її обличчі миттєво з'явилася маска ввічливої турботи. — Я не хотіла вам заважати. Діаночко, у вас тут така... затишна атмосфера. Хто б міг подумати, що Максим так захоплюється текстилем.

Я швидко відсмикнула руку й випрямилася, відчуваючи, як щоки починають палати.

— Аліно. Ми просто розкроюємо піджак, — сухо відповіла я, намагаючись повернути розмові суто діловий тон. — Максим допомагає з важким рулоном.

— Ну звісно, звісно, — Аліна лагідно посміхнулася, але її очі залишалися холодними, як крига. Вона швидко забрала свою лінійку зі столу поруч. — Бажаю успіху. Робота дійсно кипить. Головне, щоб тканина не виявилася занадто складною для твоїх... лекал. Бувай, Максиме.

Коли за Аліною зачинилися двері, в майстерні ніби стало холодніше. Максим провів її задумливим поглядом, а потім повернувся до мене.

— Твоя подруга дивиться на тебе так, ніби мріє з'їсти твій оксамит разом із ножицями, — зауважив він.

— Вона мені не подруга, — тихо зітхнула я, знову беручись до роботи. — Вона моя конкурентка. І тепер вона знає, що у нас все серйозно.

Через годину Аліна вже йшла тінистою алеєю університетського парку. Її пальці нервово стискали ремінець дорогої сумки. Образа та заздрість випалювали її зсередини. Вона розуміла, що якщо Діана покаже це пальто на Максимі під керівництвом Чорнобая, грант на навчання в Європі гарантовано дістанеться Ковальовій. А цього Аліна допустити не могла.

— Аліно! Дівчинко, зачекай! — почувся ззаду знайомий, впевнений голос.

Аліна повернулася й побачила Карину. Та йшла швидким кроком, цокаючи високими підборами по бруківці. Її обличчя, зазвичай бездоганне, зараз виражало глибоке роздратування.

— Привіт, Карино, — Аліна змусила себе посміхнутися. — Ти щось шукала?

— Мені потрібно поговорити з тобою, — Карина підійшла впритул, її очі лихоманково блищали. — Про твою подружку. Про цю сіру мишку Діану.

 Вона крутиться біля Макса. Я бачила їх у клубі. Це якась безглузда комедія! Макс не міг вибрати її. Вона ж... ніхто! Без грошей, без стилю.